Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

Еуза. Якщо ви її шукаєте, то справи у світі людей, напевно, безнадійні.

Лоґен ковтнув.

— А коли вони інакші?

— Ти щось бачиш? — шепнув позаду нього Джезаль.

— Нічого не бачу, — відповів Лонгфут. — Це воістину просто надзвичайне...

— Стуліть пельки! — гарикнув через плече Баяз.

Дух опустився й навис просто над ним.

— Це Перший з-поміж магів?

— Так, — сказав Лоґен, намагаючись говорити по суті.

— Він нижчий на зріст за Джувенса. Мені не подобається його вигляд.

— Що він каже? — нетерпляче запитав Баяз, вдивляючись у повітря значно лівіше, ніж там, де був дух.

Лоґен почухав обличчя.

— Він каже, що Джувенс був високий.

— Високий? То й що? Бери те, по що ми прийшли, та дай нам піти!

— Йому не терпиться, — прогуркотів дух.

— Ми прийшли здалеку. У нього жезл Джувенса.

Дух кивнув.

— Ця мертва гілка мені знайома. Я радий. Я зберігав цю річ не одну довгу зиму, і вона була важким тягарем. Тепер я засну.

— Добра думка. А ти не можеш...

— Я віддам його жінці.

Дух запустив руку в свій кам’яний живіт, і Лоґен сторожко відсунувся назад. Із живота з’явився кулак, який щось тримав, і він, побачивши це, відчув, що тремтить.

— Простягни руки, — буркнув він Ферро.

Коли ця штука впала на підставлені долоні Ферро, Джезаль мимоволі охнув і з роззявленим від жаху ротом кинувся геть, затуливши обличчя однією рукою. Баяз витріщився на це круглими очима. Кей нетерпляче витягнув шию вперед. Лоґен скривився й відхилився. Лонгфут мало не вискочив із заглибини. Одну довгу мить вони вшістьох дивилися на темний предмет у руках Ферро, і ніхто не ворушився, ніхто не говорив, не лунало жодного звуку, крім голосіння вітру. Ось воно, перед ними. Те, по що вони прийшли так далеко й заради чого кидали виклик стільком небезпекам. Те, що багато довгих років тому викопав із глибин землі Глустрод. Те, що перетворило найвидатніше місто світу на спустошену руїну.

Сім’я. Втілення Потойбіччя. Сама сутність магії.

А тоді Ферро поволі насупилась.

— Оце воно таке? — з сумнівом запитала вона. — Оце та штука, що оберне Шаффу на порох?

Тепер, коли Джезаль звільнявся від шоку після його раптової появи, до нього дійшло: воно й справді зовні скидається на звичайнісінький камінець. Уламок нічим не примітного сірого каменя завбільшки з великий кулак. Воно не випромінювало відчуття неземної небезпеки. У ньому не проявлялася жодна смертоносна сила. Від нього не відходили нищівні промені чи блискавиці. Воно й справді зовні скидалося на звичайнісінький камінець.

Баяз кліпнув. Навкарачки підібрався ближче. Поглянув на предмет у долонях Ферро. Облизав губи й дуже повільно підняв руку на очах у Джезаля, якому у вухах відлунювали удари власного серця. Баяз торкнувся каменя кінчиком мізинця, а тоді негайно його відсмикнув. Раптово зів’янути та загинути йому не довелося. Він ще раз потицяв у нього пальцем. Жодного оглушливого вибуху. Він поклав на нього долоню: Зімкнув довкола нього товсті пальці. Підняв його. А він усе одно скидався на звичайнісінький камінець.

Перший з-поміж магів дивився на предмет, який тримав у руці, а його очі невпинно збільшувались.

— Це не воно, — прошепотів він із дрожем у вустах. — Це просто камінь!

Запала приголомшена тиша. Джезаль поглянув на Лоґена, а північанин поглянув на нього у відповідь. Його пошрамоване обличчя обм’якло від спантеличення. Джезаль поглянув на Лонгфута, а навігатор тільки й зумів, що знизати кістлявими плечима. Джезаль поглянув на Ферро й побачив, як вона невпинно похмурніє.

— Просто камінь? — промимрила вона.

— Не воно? — процідив Кей.

— Тоді... — До Джезаля значення Баязових слів тільки починало доходити. — Я пройшов так далеко... дарма?

Раптовий порив вітру загасив жалюгідний язик полум’я й сипонув йому в обличчя піску.

— Можливо, тут якась помилка, — припустив Лонгфут. — Можливо, є якийсь інший дух, можливо, є якийсь інший...

— Ніякої помилки, — відповів Лоґен і твердо хитнув головою.

— Але... — Мертвотно-блідий Кей вирячив очі. — Але... як?

Баяз промовчав, ворушачи щелепними м’язами.

— Канедіас. Тут без нього не обійшлося. Він знайшов якийсь спосіб надурити братів, підмінити Сім’я цією нікчемною грудкою й залишити його собі. Творець протидіє мені навіть після смерті!

— Просто камінь? — пробурчала Ферро.

— Я відмовився від можливості битися за свою країну, — пробелькотів Джезаль, відчуваючи, як у нього в грудях починає жевріти обурення, — проплентався сотні миль пусткою, мене били, ламали, у мене з’явилися шрами... і все дарма?

— Сім’я. — Кей оголив зуби, скрививши бліді вуста і швидко й шумно дихаючи носом. — Де воно? Де?

— Гадаєш, якби я це знав, — різко відповів його майстер, — ми б сиділи тут, на цьому забутому острові, і теревенили з духами заради уламка нікчемного каменя?

Він підняв руку й несамовито пожбурив камінець на землю. Він тріснув і розбився на шматки, які поскакали, обвалилися та з цоканням попадали серед сотні, тисячі, мільйона інших, таких самих шматків.

— Воно не тут. — Лоґен скрушно захитав головою. — Що не кажи, а...

— Просто камінь? — загарчала Ферро, перевівши погляд із упалих уламків каменя на обличчя Баяза. — Йобане старе брехло!

Вона підскочила, міцно стиснувши кулаки.

— Ти обіцяв мені помсту!

Баяз кинувся на неї з перекошеним від люті обличчям.

— Думаєш, у мене немає більших проблем, аніж твоя помста? — заревів він так, що з його вуст на стрімкий вітер полетіли краплі слини.

— Чи твоє розчарування? — заволав він у лице Кеєві, і в нього на шиї надулися жили.

— Чи твоя срана зовнішність?

Джезаль ковтнув і відступив у заглибину, намагаючись видатися якомога меншим. Велична лють Баяза загасила його гнів так стрімко, як різкий вітер за мить до цього загасив убоге багаття.

— Обман! — загарчав Перший з-поміж магів, стискаючи й розтискаючи кулаки від безцільної люті. — Чим я тепер битимуся з Калулом?

Джезаль сахнувся й зіщулився, не сумніваючись, що хтось із гурту — цілком можливо, він сам — може щомиті розірватися на шматки, злетіти в повітря й розбитись об каміння чи спалахнути яскравим полум’ям. Брат Лонгфут недоречно вирішив спробувати всіх заспокоїти.

— Не треба зневірюватись, товариство! Ця мандрівка вже сама по собі є винагородою...

— Скажи це ще раз, йолопе поголений! — процідив Баяз. — Ще