Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

для каміння та холодної води. Хвилі жадібно пінилися на березі та старанно просочувалися назад крізь гальку. На цій пустці віяв безжальний вітер, продуваючи Джезалеві мокрі штани, кидаючи йому в очі волосся та морозячи його до кісток. Він украв останні залишки захвату, який той міг відчути, досягши кінця їхньої мандрівки. Він знаходив у брилах тріщини й отвори та змушував їх співати, зітхати та вити тужливим хором.

Рослинності було дуже мало. Трохи безбарвної трави, хворої від солі, трохи колючих кущів — радше мертвих, аніж живих. Далі від моря відчайдушно трималися за непіддатливий камінь кілька скупчень зів’ялих дерев, що скорчилися та зігнулися в напрямку вітру, неначе готові щомиті відірватися. Джезаль їм співчував.

— Чарівне місце! — вигукнув він, і його слова відлетіли з вітром, щойно зірвавшись із його вуст. — Для любителів каміння!

— Де мудра людина ховає камінь? — відказав йому Баяз. — Серед тисячі каменів! Серед мільйона!

Каменів тут, безперечно, не бракувало. Валунів, брил, камінців і гальки теж було більш ніж удосталь. Таким жахливо неприємним це місце робила гостра нестача всього іншого. Джезаль озирнувся через плече й відчув раптовий напад панічного жаху, уявивши, як четверо веслярів виштовхують човен назад у море й кидають їх напризволяще.

Та вони досі лишалися там, де й були, а їхній ялик легенько погойдувався біля берега. За ними, у буремному океані, стояв на якорі неоковирний корабель Конейл, схожий на ночви. Вітрила в нього були спущені, щогла виділялася чорною рискою на тлі неспокійного неба, а сам він поволі рухався вперед-назад разом із тривожними хвилями.

— Нам треба знайти якусь схованку від вітру! — проревів Лоґен.

— А в цьому клятому місці можна сховатися від вітру? — гукнув у відповідь Джезаль.

— А як інакше? Нам потрібне багаття!

Лонгфут показав на кручі.

— Можливо, там ми зможемо відшукати печеру чи затишне місце. Я вас поведу!

Вони полізли вгору берегом, спершу ковзаючись на щебені, а далі — перескакуючи з однієї хисткої брили на іншу. Край світу як кінцевий пункт мандрівки не здавався вартим витрачених зусиль. Вони б могли знайти вдосталь каменю та холодної води, не покидаючи Півночі. Це безплідне місце викликало в Лоґена неприємне відчуття, та говорити про це було безглуздо. Неприємне відчуття переслідувало його вже десять років. Прикликати цього духа, знайти це Сім’я, а тоді швидко поїхати. От тільки що далі? Вертатися на Північ? Вертатися до Бетода та його синів, купи невідплачених кривд і нескінченних чвар? Лоґен скривився. Усе це якось не приваблювало. Краще зробити це, ніж жити у страху перед цим, сказав би його батько, та його батько все ж таки казав багато всякого і дуже часто від цього не було великої користі.

Він поглянув на Ферро, а вона поглянула на нього. Вона не насупилася й не всміхнулася. Він, звісно, ніколи не вмів добре розуміти жінок чи когось іще, але такої загадки, як Ферро, йому ще не траплялося. Удень вона поводилась, як завжди, холодно й сердито, та ночами вона тепер, як правило, якось лізла йому під ковдру. Він цього не розумів, а питати про це не насмілювався. Сумно, та вона була чи не найкращим у його житті за тривалий час. Він випустив повітря з-за щік і почухав потилицю. Якщо подумати, це не дуже добре говорило про його життя.

Біля підніжжя круч вони знайшли своєрідну печеру. Насправді вона більше скидалася на заглибину між двома великими валунами, де вітер віяв не так сильно. Розмовляти там було не надто затишно, але острів був пустельний і Лоґен сумнівався, що знайдеться щось краще. Треба все ж таки бути реалістом.

Ферро зрубала мечем низеньке деревце неподалік, і невдовзі в них з’явилося досить хмизу, щоби спробувати запалити вогонь. Лоґен зігнувся та виловив закоцюблими пальцями кресало. З-поміж каменів задував вітер, а дерево було сире, але після тривалої лайки та вовтузні з кременем йому таки вдалося запалити підходящий для справи вогонь. Вони скупчилися довкола нього.

— Дістань скриню, — наказав Баяз, і Лоґен витягнув зі свого клунка важку скриню та, охнувши, поставив її біля Ферро.

Баяз обмацав її кінчиками пальців довкола краю, знайшов якусь приховану зачіпку, і її кришка беззвучно піднялася. Під нею знайшлося кілька металевих спіралей, що зусібіч тягнулися до середини, залишаючи там простір завбільшки з Лоґенів кулак.

— Для чого вони? — запитав Лоґен.

— Щоб утримувати предмет усередині на місці й забезпечувати йому добрий захист.

— Його треба захищати?

— Так вважав Канедіас.

Від цієї відповіді Лоґенові легше не стало.

— Поклади його всередину, щойно зможеш, — сказав маг, повернувшись до Ферро. — Не треба, щоб воно діяло на нас довше, ніж необхідно. Усім варто триматися якомога далі.

Він долонями відсунув усіх інших назад. Лютар і Лонгфут так хотіли втекти, що мало не потоптались один по одному, зате Кей не зводив очей із приготувань і майже не рухався.

Лоґен сидів зі схрещеними ногами перед миготливим вогнем, відчуваючи, як невпинно зростає тягар тривоги у нього в животі. Він починав шкодувати, що взагалі вліз у це діло, та зараз передумувати вже було трохи запізно.

— Було б непогано щось їм запропонувати, — сказав він, роззирнувся довкола й побачив, що Баяз уже простягнув йому металеву флягу.

Лоґен відкрутив її кришку й понюхав. Запах міцного трунку зустрів його ніздрі привітно, як кохана людина, якої страшенно не вистачало.

— Це весь час було при тобі?

Баяз кивнув.

— Саме для цієї мети.

— Якби ж то я знав. Я не раз міг би застосувати його з розумом.

— Можеш застосувати його з розумом зараз.

— Це не зовсім те.

Лоґен нахилив флягу й набрав повний рот напою, втримався перед сильною спокусою ковтнути, надув щоки та виплюнув його хмаринкою на вогонь, так, що полум’я здійнялося вгору.

— А тепер? — запитав Баяз.

— А тепер чекаємо. Чекаємо, поки...

— Я тут, Дев’ятипалий.

Голос, схожий на вітер серед брил, на падіння каменів із круч, на відступ моря крізь гальку. Дух навис над ними в неглибокій печері серед каміння рухливою купою сірих брил заввишки з двох людей, не відкидаючи тіні.

Лоґен підняв брови. Духи, якщо й завдавали собі клопоту відповісти, ніколи не відповідали хутко.

— Як швидко.

— Я чекав.

— Мабуть, довго. — Дух кивнув. — Ну, гм, ми прийшли по...

— По ту річ, що її довірили мені сини