Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

раз — і я тебе спопелю!

Навігатор затремтів і зіщулився, а маг підхопив жезл і побрів із заглибини до берега. Його плащ маяв на пронизливому вітрі у нього за спиною. Його лють була така страшна, що якусь коротку мить здавалося, ніби залишитися на острові краще, ніж ізнову сісти з ним у човен.

Джезалеві здавалося, що саме цей спалах гніву й засвідчив про цілковитий провал їхнього пошуку.

— Що ж, тоді, — пробурмотів Логен, коли вони ще трохи посиділи на вітрі, — гадаю, усе скінчилося. — Він закляпнув кришку порожньої скрині Творця. — Плакати про це безглуздо. Треба бути...

— Бля, йолопе, стули пельку! — гарикнула на нього Ферро. — Не кажи мені, якою мені треба бути!

Вона вийшла з заглибини й попрямувала до шиплячого моря.

Логен, скривившись, засунув скриню назад у свій клунок, зітхнув і закинув його на плече.

— Реалістами, — пробурмотів він, а тоді пішов за нею.

Далі йшли Лонгфут і Кей, сповнені похмурого гніву та німого невдоволення. Позаду був Джезаль, який переступав із одного зазубленого каменя на другий, майже заплющивши очі через вітер і роздумуючи над усією цією справою. Хоча настрій був до смерті похмурий, він, вертаючись до човна, несподівано для самого себе зрозумів, що майже нездатен утриматися від усмішки. Зрештою, успіх чи поразка в цій божевільній пригоді для нього ніколи нічого не означали. Важливо було одне: він прямує додому.

Об ніс човна плюскала вода, здіймаючи холодні білі бризки. Надималися та ляскали вітрила, рипіли бімси й такелаж. Вітер бив Ферро по обличчю, та вона примружила очі й перестала на нього зважати. Розлючений Баяз зник під палубами, а за ним один за одним пішли, покидаючи холод, інші. На палубі зосталися, дивлячись на море, тільки вона та Дев’ятипалий.

— Що ти тепер робитимеш? — запитав він її.

— Подамся туди, де зможу вбивати гурків, — різко сказала вона, не роздумуючи. — Знайду іншу зброю та битимуся з ними всюди, де тільки зможу.

Вона й не знала, чи це взагалі так. Тепер їй важко було відчувати таку ненависть, як колись. Тепер уже не здавалося таким важливим питанням, чи не розійтися їм із гурками, та через сумніви й розчарування вона лише вигукнула це ще грубіше.

— Нічого не змінилося. Мені досі потрібна помста.

Мовчання.

Вона позирнула вбік і побачила, що Дев’ятипалий похмуро дивиться на бліду піну на темній воді, неначе сподівався почути від неї інакшу відповідь. Це легко було би змінити. Вона б могла сказати: «Я піду туди, куди підеш ти», — і кому б від цього стало гірше? Нікому. Їй би точно не стало. Та Ферро не наважувалась отак віддатися на його милість. Тепер, коли дійшло до випробування, між ними з’явилася невидима стіна. Така, яку неможливо було подолати.

Вона була завжди.

Вона змогла сказати тільки:

— А ти?

Він явно замислився над цим, із сердитим виглядом жуючи губу.

— Мені треба повернутися на Північ.

Він сказав це безрадісно, навіть не глянувши на неї.

— Там є робота, якої мені не треба було полишати. Темна робота, яку треба виконати. Туди я, мабуть, і піду. Повернуся на Північ і відплачу декому за дещицю.

Вона насупилася. «Відплачу»? А хто там їй казав, що в людини має бути не тільки помста? А тепер він хоче лише відплати? Брехливий покидьок.

— «Відплачу», — просичала вона. — Добре.

У неї на язиці це слово здавалося неприємним, як пісок.

Він на одну довгу мить зазирнув їй у вічі. Відкрив рота, ніби збираючись заговорити, та й зупинився, склавши вуста так, щоб вимовити якесь слово, і трохи піднявши в її бік одну руку.

А тоді він раптом якось обм’якнув, зціпив зуби, повернувся до неї плечем і відкинувся на огорожу.

— Добре.

І між ними отак просто все скінчилося.

Відвернувшись, Ферро насупилася. Стиснула кулаки й відчула, як їй у долоні люто впиваються нігті. Гірко вилаялася собі під носа. Чому вона не могла сказати щось інше? Трохи подихати, скласти вуста інакше — і все змінюється. Це було б легко.

От тільки Ферро не ставало на це сил, і вона знала, що їх не стане ніколи. Цю її частину колись давно й далеко звідси вбили гурки, залишивши її мертвою всередині. Дурепа вона була, коли сподівалась, і в глибині душі вона знала це від початку.

Надія для слабаків.

Возз’єднання з землею

укач і Доу, Тул і Мовчун, Вест і Пайк. Вони вшістьох стояли колом і дивилися на дві купки холодної землі. Унизу, в долині, ховали власних мерців союзники — Шукач сам бачив. Їх ховали сотнями в ямах на дюжину трупів. Загалом день був кепський для людей і добрий для землі. Так завжди буває після бою. Виграє тільки земля.

Просто за деревами ховали власних мерців, схиливши голови, Дрижак і його карли. Дванадцятеро з них уже були в землі, ще троє були поранені досить сильно, щоби, швидше за все, до кінця тижня померти й собі, а ще один утратив кисть руки — може, він виживе, а може, й ні, залежить від того, як йому поталанить. Із таланом останнім часом було сутужно. Один день роботи — і майже половина з них мертві. Ті, хто зостався після цього, були сміливцями. Шукач чув їхні слова. Сумні та горді слова для полеглих. Про те, що вони були добрими людьми, що вони добре билися, що їх дуже бракуватиме й таке інше. Так завжди буває після бою. Лунають слова для померлих.

Шукач ковтнув і знову поглянув на щойно перекинутий ґрунт біля своїх ніг. Важко було копати на холоді: земля задубіла. Та все ж краще копати, ніж лягати в могилу, як сказав би Логен, і Шукачеві здавалося, що це цілком слушно. Він щойно поховав двох людей, а разом з ними — дві часточки самого себе. Катіль, біла й холодна, витягнулася глибоко під насипаною землею й більш ніколи не зігріється. Неподалік від неї — Тридуба з розбитим щитом на колінах і мечем у руці. З кожним із них Шукач поклав у землю сподівання — трохи сподівань на майбутнє та трохи сподівань із минулого. Тепер усе скінчилось і ніколи не піде намарне, а в ньому від них залишилася болюча дірка. Так завжди буває після бою. У землі опиняються сподівання.

— Поховання на місці