Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Добре? — різко вигукнув Доу, гнівно поглянувши на Веста. — Добре, кажеш? Найбезпечніше місце на всьому полі бою? Найбезпечніше місце — так ти їм сказав?

Вест ковтнув і опустив погляд, явно почуваючись винним.

— Гаразд, Доу, — промовив Тул. — Ти сам розумієш, що в цьому не треба винуватити ні його, ні когось іще. Це бій. Там гинуть люди. Тридуба добре це знав, як ніхто добре.

— Ми б могли бути деінде, — пробурчав Доу.

— Могли б, — відповів Шукач, — але не були, і ось, маємо. Цього не змінити, еге ж? Тридуба мертвий, дівчина мертва, і від цього всім і так тяжко. Тобі нема чого збільшувати цей тягар.

Доу стиснув кулаки та глибоко вдихнув, наче збираючись щось вигукнути. А тоді він видихнув, зсутулив плечі й понурив голову.

— Правильно кажеш. Тепер нічого не вдієш.

Шукач потягнувся й торкнувся Пайкової руки.

— Не хочеш сказати щось для неї?

Обпечений чоловік поглянув на нього, а тоді заперечно хитнув головою. Він, як здавалося Шукачеві, не любив говорити, і Шукач не ставив це йому на карб. Вест, схоже, теж нічого не збирався казати, тож Шукач прокашлявся, скривившись від болю в ребрах, і спробував сам. Хтось же мусив це зробити.

— Та дівчина, яку ми тут поховали, її звали Катіль. Не можу сказати, що дуже довго її знав абощо, та те, що я про неї знав, мені подобалось... хочете, вірте, а хочете, ні. Мабуть, цього небагато. Небагато. Та вона була не з легкодухих — гадаю, ми всі це зрозуміли дорогою на північ. Вона терпіла холод, голод і все інше й ніколи не скаржилась. Шкода, що я не пізнав її краще. Я на це сподівався, та... що ж, нечасто можна дістати те, на що сподіваєшся. Вона, взагалі-то, була не наша, але загинула з нами, тож ми, мабуть, пишаємось тим, що вона лежить у землі разом із нашими.

— Так, — промовив Доу. — Пишаємось.

— Правильно, — сказав Тул. — Земля всіх приймає однаково.

Шукач кивнув, протяжно, судомно вдихнув і шумно видихнув.

— Хтось хоче сказати щось для Тридуби?

Доу здригнувся й опустив погляд на свої чоботи, переминаючись у багнюці з ноги на ногу. Тул закліпав, дивлячись у небо, наче у нього в оці з’явилася волога. Сам Шукач уже й так був усього за крок від ридань. Він знав: якщо йому доведеться сказати ще хоч слово, він почне ревти, як дитина. Тридуба знав би, що сказати, та от біда: його не стало. Слів, схоже, не було ні в кого. Але тут вийшов уперед Мовчун.

— Руд Тридуба, — сказав він, дивлячись по черзі на кожного з них. — Його звали Уффрітським Каменем. Гучнішого імені не було на всій Півночі. Чудовий боєць. Чудовий ватажок. Чудовий друг. Усе життя в бою. Зійшовся лицем до лиця, а тоді став плечем до плеча з Кривавою Дев’яткою. Ніколи не йшов легким шляхом, якщо вважав, що він неправильний. Ніколи не відмовлявся від бою, якщо вважав, що він необхідний. Я стояв із ним, ходив із ним, бився з ним десять років по всій Півночі. — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Мені нема на що поскаржитись.

— Добре сказано, Мовчуне, — промовив Доу, дивлячись на холодну землю. — Добре сказано.

— Таких, як Тридуба, більше не буде, — пробурмотів Тул, витираючи око так, ніби в нього щось втрапило.

— Так, — докинув Шукач. На більше його не вистачило.

Вест розвернувся й поплентався крізь дерева, зігнувши плечі й не сказавши жодного слова. Шукач бачив, як зіщулилися м’язи в нього під скронею. Скоріш за все, він винуватив самого себе. Судячи з досвіду Шукача, люди дуже любили так робити, коли хтось гинув, а Вест, схоже, був до цього схильний. За ним пішов Пайк, і вони вдвох проминули Дрижака, який ішов у протилежний бік.

Він зупинився біля могил, насупившись і опустивши очі так, що довкола його обличчя повисло волосся, а тоді поглянув на них.

— Не хочу нікого зневажити. Зовсім не хочу. Але нам потрібен новий отаман.

— Та його ж тільки-но закопали, — процідив Доу, гнівно на нього дивлячись.

Дрижак підняв руки.

— То зараз, мабуть, і найкраще це обговорити. Щоби плутанини не було. Правду кажучи, мої хлопці нервують. Вони втратили друзів, втратили Тридубу, і їм справді треба хтось такий, на кого можна рівнятись. Хто це буде?

Шукач потер обличчя. Він про це ще й не думав, а тепер, подумавши, не знав, що й думати. Тул Дуру Грозова Хмара і Чорний Доу мали гучні, серйозні імена та вже верховодили людьми, і верховодили добре. Шукач поглянув на них — вони стояли на місці й супились один на одного.

— Мені начхати, хто з вас це буде, — заявив він. — Я піду за будь-ким із вас. Але тут усе ясно: це має бути хтось із вас двох.

Тул сердито поглянув на Доу, а Доу гнівно поглянув на нього.

— Я не можу йти за ним, — прогуркотів Тул, — а він не стане йти за мною.

— Це точно, — процідив Доу. — Ми про це вже говорили. Нізащо.

Тул хитнув головою.

— Тому це не може бути хтось із нас.

— Ні, — сказав Доу. — Це не може бути хтось із нас.

Він втягнув повітря крізь зуби, видихнув трохи шмарклів і виплюнув їх на землю.

— Тому це маєш бути ти, Шукачу.

— Тому... що це ти зараз сказав? — перепитав Шукач, витріщившись круглими очима.

Тул кивнув.

— Ти отаман. Ми всі з цим погодились.

— Ага, — докинув Мовчун, навіть не підвівши очей.

— Дев’ятипалого не стало, — сказав Доу, — Тридуби не стало, тож залишаєшся ти.

Шукач скривився. Він чекав, коли щось скаже Дрижак.

— Ви що? Він? Отаман?

Він чекав, коли вони всі засміються та скажуть йому, що це був жарт. Щоб і Чорний Доу, і Тул Дуру Грозова Хмара, і Хардінг Мовчун, уже не кажучи про дві дюжини карлів, його слухались? Він у житті не чув нічого дурнішого. Та Дрижак не засміявся.

— Як на мене, добрий вибір. Що ж до моїх хлопців, то я й збирався це запропонувати. Я їм розповім.

Він розвернувся й пішов крізь дерева,