Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

Вихилившись із койки, Квіквег довго й уважно розглядав труну. Тоді попросив, щоб принесли його гарпун, зняв залізко з дерев’яного держална й поклав на дно труни. Туди ж таки він поклав одну коротку лопатку-гребок зі свого вельбота. На його прохання в труну попід її стінками наклали сухарів; у головах помістили пляшку прісної води й торбинку зі жменькою перемішаної зі скіпочками землі, яку нашкребли на самому дні трюму. Замість подушки поклали скачаний шматок парусини, і тоді Квіквег попросив, щоб йото підняли з койки і поклали на останню постіль: він хоче випробувати, чи вигідна вона. Кілька хвилин полежавши в труні нерухомо, він попросив, щоб хтось дістав із його торби божка Йоджо. Далі, схрестивши руки на грудях і примістивши Йоджо між ними, він сказав, щоб труну накрили віком, яке він називав «лядою». Частина віка - та, що в головах - відкидалась на завісках із шкуратків, і Квіквег опинився в труні весь закритий: видно було саме лиш незворушне обличчя,

- Рармаї (тобто - «годиться», «вигідно»),- промурмотів він нарешті й дав знак, щоб його переклали назад у койку.

Та не встигли ще зробити цього, як Піп, що весь час терся поблизу, підійшов до Квіквега і, тихо плачучи, взяв його за руку. В другій руці маленький негр тримав свій бубон.

- Бідний блукачу! Невже ти ніколи не скінчиш оцього докучного блукання? Куди ти подасися тепер? А коли тебе занесе до любих Антіллів, де всі береги вкриті водяними лілеями, то передаси там вісточку від мене? Розшукай там такого собі Піпа, що давно-давно згинув безвісти. Я гадаю, що він тепер там, на тих Антіллах. Як знайдеш його, потіш бідолаху, бо він, певно, дуже-дуже сумний. Адже ж він, бачиш, забув тут свого бубна: я оце знайшов його. Тум-бум-бум, бум, бум! Ну, вмирай, Квіквегу: я виб’ю тобі на бубні жалобний марш.

- Я чував,- прошепотів сам до себе Старбак, що заглядав крізь люк до кубрика,- ніби в тяжкій гарячці люди часом говорять чужими мовами, яких зовсім не знають, та коли цю таємницю досліджували, то завжди виявлялося, що колись, у давно забутому дитинстві, вони справді чули ті мови з уст якоїсь дуже вченої людини. Отак і тепер: я глибоко вірю, що сердешний Піп у своєму лагідному й дивному божевіллі приносить нам небесні звістки з наших небесних осель… Де ж він міг навчитись цієї мови, коли не там? О! Знову заговорив, тільки безумніше.

- Шикуйтесь по двоє! Хай він буде генералом! Гей, де його гарпун? Покладіть отут упоперек. Тум-бум-бум, бум, бум! Ура! От якби який сміливий півень сів йому на голову та запіяв! Квіквег помирає сміливо! Затямте! Квіквег помирає сміливо, запам’ятайте це як слід! Квіквег помирає сміливо! Я кажу вам - сміливо, сміливо, сміливо! А отой нікчемний малий Піп - він помер як боягуз, він увесь трусився, помираючи! К бісу того Піпа! Слухай! Як знайдеш там Піпа, то оголоси на всі Антілли, що він утік! Що він боягуз, боягуз, боягуз! Розкажи їм там, що він вискочив з вельбота! Я б нізащо не став бити в бубон над тим Піпом і генералом би його не назвав, якби він ще раз помирав отут. Ні, ні! Ганьба всім боягузам, ганьба їм! Хай вони всі потонуть, як той Піп, що вискочив з вельбота! Ганьба! Ганьба!

Весь той час Квіквег лежав, заплющивши очі, ніби щось снив. Піпа відвели геть, а недужого поклали назад у койку.

Одначе після цього, коли він начебто вже зовсім приготувався до смерті, а труна виявилася цілком вигідною, Квіквег раптом почав набирати сил, і ящик, виготовлений теслею, виявився непотрібним. А коли дехто з матросів виразив йому свою радість і подив, він пояснив причину свого несподіваного одужання так: у останню хвилину йому, пригадалося, що він ще має залагодити на березі одну невеличку справу, і він передумав умирати. Мовляв, ще не можна. Його тоді спитали: невже він вважає, що життя або смерть залежать від нашої власної волі? Аякже, відповів Квіквег. Одне слово, на його переконання, якщо людина вирішила жити, сама хвороба неспроможна вбити її. Це може зробити тільки кит, або шторм, або якась інша нерозумна, не підвладна нам руйнівна сила.

Між дикуном і цивілізованою людиною існує ще й така гідна уваги різниця: тоді як цивілізована людина може оклигувати від тяжкої хвороби, скажімо, з півроку, хворий дикун видужує зовсім трохи не за один день. І до мого Квіквега дуже швидко вернулися сили: він кілька днів посидів, нічого не роблячи, на кабестані (правда, їв із неймовірним апетитом), а тоді раптом скочив на ноги, розпростав руки, потягся добре, позіхнув, стрибнув на ніс свого човна, підвішеного над бортом, і, піднісши над головою гарпуна, заявив, що він уже має сили вирушати в погоню.

Відтоді він почав з якоїсь дикої примхи користуватися своєю труною як матроською скринею: витрусив у неї з парусинової торби всю одіж і рівненько поскладав її там. Багато вільних годин просидів він над віком, вирізьблюючи на ньому всілякі химерні знаки та візерунки; здається, він намагався хоч примітивно скопіювати частини складнющого татуювання на своєму тілі. А татуювання те було зроблене руками одного вже померлого пророка і ясновидця з його острова. Тими ієрогліфічними знаками ясновидець записав на Квіквеговому тілі всю теорію будови неба й землі, а також містичний трактат про те, як досягти істини, отож Квіквег у власній особі являв загадку, яку треба було розгадати, дивовижний твір в одному томі, але записаних там таємниць він і сам не міг прочитати, хоч під ними билося його власне, живе серце. І таким чином усім цим таємницям судилося колись зотліти разом із тим живим пергаментом, на якому вони були записані, і лишитися нерозгаданими до останку. Про це, мабуть, і подумав Ахав, коли якось уранці, придивившися до сердешного Квіквега, відвернувся й вигукнув гнівно:

- О диявольська спокуса богів!

111
ТИХИЙ ОКЕАН

Коли ми, проминувши острови Баші, випливли нарешті у великий Тихий океан, я радий був привітати мої любі Південні моря хоч би вже за те, що нарешті здійснилися давні мрії моєї юності. Той спокійний океан котив свої блакитні хвилі на схід, на багато тисяч миль переді мною.

Є якась незбагненно солодка таємничість у цьому океані, чиї хвилі, лагідні й грізні, наче