Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

витягуючи тих гігантських кротів нагору, на денне світло. Ми добулися так глибоко, і спідні барила мали такий ветхий, поточений, замшілий вигляд, що аж хотілось розглянутися, чи не стоїть десь тут замість наріжного каменя плісняве барильце з червінцями самого капітана Ноя і чи не висять там афіші, які марно остерігали перед потопом знавіснілий старий світ. Нагору витягали ярус за ярусом також барильця з водою, сухарями, солониною, в’язки клепок та залізних обручів і врешті захарастили палубу так, що не було де пройти, а порожній корпус корабля дуднів під ногами, наче ви ходили над спустілими катакомбами, і «Пеквод» гойдався та крутився на хвилях, наче порожня сулія, обплетена лозою. Тепер він нагадував студента з обважнілою від Арістотеля головою, який не мав за що пообідати. Добре, що в ті дні нас не навідували тайфуни.

І саме тоді мого напарника-поганина і щирого приятеля Квіквега скрутила гарячка, що мало не привела його до кінця земного шляху.

Треба сказати, що в професії китобоя синекури невідомі; кар’єра й небезпека йдуть пліч-о-пліч, і що вище підносишся, то тяжче треба працювати, поки доберешся до рангу капітана. Так було і з Квіквегом: як гарпунник, він мусив не тільки стикатись віч-у-віч із розлюченим живим китом, а й - як ми вже мали нагоду побачити - сідлати його мертву спину серед розбурханих хвиль, і, врешті, спускатись у морок трюму та з ранку до вечора, обливаючись солоним потом в тій підземній темниці, невтомно перевертати важезні барила й доглядати за тим, як їх укладають. Одне слово, в китобійному промислі гарпунники є водночас і трюмними вантажниками.

Сердешний Квіквег! Коли судно вже наполовину вительбушили, варто було нахилитись над люком головного трюму, глянути вниз і побачити, як роздягнений до вовняних підштаників татуйований дикун повзає серед вогкості та слизу, ніби зелена плямиста ящірка на дні колодязя. І справді, той трюм виявився для бідолашного поганина ніби колодязем чи льодовнею, бо, як не дивно, Квіквег, обливаючись потом, тяжко застудився і, проходивши кілька днів у гарячці, врешті мусив злягти у свою койку, бо опинився мало не на самому порозі смерті. Недовго пролежав він, але за ті дні так змарнів, що з нього лишилися самі кістки й татуйована шкіра. Та хоч весь він тоншав і тоншав і вилиці в нього випиналися гостріше й гостріше, очі його все більшали й більшали, їхній блиск ставав дивно м’яким, і вони дивились на вас із безодень хвороби глибоким, лагідним поглядом, чудесним свідченням того, що в ньому живе невмируще здоров’я, яке не може ні згинути, ні занепасти. Як кола на воді, що, слабнучи, розходяться ширше й ширше, так і його очі округлялись і округлялись, мов кільця Вічності. Побожний страх, якого не виразиш словами, закрадався в душу тому, хто сидів біля поганина, що танув від недуги, і бачив на його лиці знаки такі дивні, що дивніших не бачили й ті, хто був свідком Зороастрової смерті. Бо те, що є в людині справді чудесного й жахливого, ще ніколи не було виражене в словах чи книжках. А наближення до смерті, яка рівняє всіх, однаково кладе на всіх печать останнього одкровення, і виразити його словами може тільки той, хто вже помер. Отож - підкреслимо ще раз - жоден халдей чи еллін не міг би живити, вмираючи, вищих і благочестивіших думок, ніж ті, чиї таємничі тіні проступали перед нашими очима на виду бідолашного Квіквега, коли він лежав у своїй койці і морські хвилі неначе ласкаво заколисували його до останнього спочинку, а океанський приплив підносив його все вище й вище - до тих небес, що судилися йому.

Ніхто на кораблі не вірив, що Квіквег ще може видужати, а чого сподівався він сам, недвозначно показало одне його дивне прохання. Якось удосвіта, в сіру годину ранкової вахти, він підкликав до себе одного матроса і, взявши його за руку, сказав, що на Нентакіті йому траплялось бачити невеликі піроги з темного дерева, схожого на коштовне збройове дерево з його рідного острова. Розпитавши про ті піроги, він дізнався, що кожного китобоя, котрий помирає на Нентакіті, кладуть у таку пірогу, і цей звичай дуже сподобався йому, Квіквегові, бо нагадує звичай його одноплемінців: вони, набальзамувавши померлого воїна, теж кладуть тіло в його власну пірогу й пускають її на воду - хай хвилі несуть її до зоряних островів. Адже на Квіквеговій батьківщині не тільки вірять, що небесні зорі - це острови, а й гадають, ніби далеко-далеко за видимими обріями їхнє лагідне, не обмежене материками море зливається з блакитним небом, збиваючи своїм прибоєм білу піну Молочного Шляху. Його, додав Квіквег, жахає сама думка про те, що по смерті, за моряцьким звичаєм, його загорнуть у парусину з власної койки й укинуть у море, ніби якийсь непотріб, на поживу трупоїдам-акулам. Ні, він бажає, щоб для нього зробили таку пірогу, як роблять на Нентакіті; ті піроги ще більше підходять йому, китобоєві, тим, що вони не мають кіля, як і вельботи, хоча таким суденцем важче правити і воно дуже довго дрейфуватиме через млисті сторіччя.

Коли про це чудне бажання почули на кормі, теслі зразу було наказано зробити все, чого захоче Квіквег. На кораблі знайшлося трохи темного, як домовина, дерева з поганських країв,- його зрубали в тубільних гаях десь на Лаккадівських островах під час якогось із попередніх рейсів «Пеквода». Ось із цих темних дощок і наказали зробити труну. Вислухавши той наказ, тесля зразу, з усією властивою йому байдужою готовністю, взяв лінійку, пішов у кубрик і якнайретельніше виміряв Квіквега, ставлячи на ньому позначки крейдою.

- Ох, сердега! Тепер, він доконче помре! - вигукнув матрос із Лонг-Айленду.

Вернувшися до свого верстака, тесля задля зручності зразу відміряв на ньому точну довжину майбутньої труни й зафіксував ту міру двома зарубками. А потім дібрав дошки та інструменти й узявся до роботи.

Коли був забитий останній гвіздок, а віко вистругане й припасоване, він легко завдав труну на плече й поніс її на бак, питаючись, чи готові вже там до неї.

Квіквег ніби й не чув напівобурених, напівжартівливих вигуків, з якими всі на палубі відштовхували труну від себе. Усі жахнулись, коли він наказав, щоб труну принесли йому негайно, і ніхто не став йому перечити; адже перед смертю люди часто бувають найбільшими в світі деспотами, але терпіти їхній деспотизм нам лишається дуже недовго, і тому годиться вволяти волю