Анрі Шарр'єр - Метелик

ранку я. разом з Піколіно вийду на волю. До горла мені підкочується клубок. Нарешті я назавжди подолав «шлях занепаду». Нині липень 1944 року. Я тринадцять років чекав цього дня.

Я повертаюся до свого будиночка. Вибачаюся перед товаришами, пояснивши їм, що мені треба побути на самоті. Я надто розчулився й не хочу, щоб вони це бачили. Потім роздивляюся посвідку, яку вручив мені директор: у лівому ріжку — моя фотокартка, вгорі — номер 1728629 і дата звільнення: 3 липня 1944 року. Посередині — моє прізвище, під ним»-ім’я. Далі — число і рік народження. 16 листопада 1906 року. Посвідка справжня, вона з печаткою й підписана самим директором бюро встановлення особи. Мета перебування у Венесуелі: «Проживання». Яке прекрасне це слово — проживання! Воно означає, що я проживаю у Венесуелі. В мене калатає серце. Мені хочеться впасти навколішки й помолитися, подякувати Богові. Але ти не вмієш молитися, Метелику, ти нехрещений. До якого Бога тобі звертатися? Ти ж бо не належиш ні до якої релігії. Кому тобі молитися? Доброму Богові католиків? Протестантів? Іудеїв? Магометан? Кого з них мені вибрати, щоб проказати до нього молитву? Я змушений сам складати собі молитву з різних десь колись почутих фраз, бо не знаю цілком жодної молитви. Але навіщо сьогодні я дошукуюсь, до якого Бога маю звернутися? Хіба я не завжди думав, коли кликав його собі на допомогу або навіть хулив, про Господа — дитину Ісуса у своїй корзині, оточеній віслюком та буйволом? Невже в моїй свідомості не збереглося доброї згадки про ласкавих колумбійських черниць? І чому б не думати мені про єдиного величного єпископа з Кюрасао Іріне де Брюїна або ще «більш віддаленого від мене доброго священика з в’язниці Консьєржері?

Завтра я буду вільний, зовсім вільний! А через п’ять років прийму венесуельське підданство, бо не маю сумніву, що нічим не провинюся на цій землі, яка виявила мені довіру й надала притулок. Я повинен жити вдвічі чесніше, ніж усі інші люди.

Я й справді був непричетний до вбивства, за яке фараони, прокурор і дванадцять шкарбуні в-присяжних послали мене на каторгу. Це сталося тільки тому, що я був неабиякий розбишака. Отож довкола мене, добрячого пройди, неважко було сплести будь-яку брехню. Коли мене й кинули на «шлях занепаду», то це через те, признаюся щиро, що я був на нього постійним кандидатом. Інша річ — що таке покарання не гідне французького народу, адже кожне суспільство зобов’язане захищатись, а не підло мститися. Моє минуле не можна стерти, як напис крейдою на дошці, я повинен сам реабілітувати себе — передусім у власних очах, а потім уже в очах решти людей. Тож подякуй, Метелику, цьому милосердному Богові католиків, пообіцяй йому щось дуже важливе.

— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?

— Відмовитися від бажання мститися.

Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.

— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.

Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.

— Ти не приніс із селища вина чи рому, щоб відсвяткувати свій від’їзд?

— Даруйте, друзі, але я був такий розчулений, що не подумав про це. Пробачте мені мою забудькуватість.

— Ну що ти! — каже Тото. — Нема чого тобі вибачатися. Я зараз зварю всім добру каву.

— Ти щасливий, Метелику. Позаду стільки років боротьби… І ось ти остаточно вільний. Ми раді за тебе!

— Сподіваюся, скоро настане й ваша черга.

— Певна річ, — зітхає Тото. — Капітан сказав мені, що кожні два тижні відпускатиме на волю одного з нас. Що ти збираєшся робити далі?

Я трохи вагаюсь, — боюся видатися смішним цьому засланцеві й двом каторжанам, — потім хоробро відповідаю:

— Що я збираюся робити? А тут усе й так ясно: чесно житиму й працюватиму. У країні, яка виявила мені довіру, соромно було б учинити якесь правопорушення.

Я чекаю від товаришів іронічної відповіді, але вони, на превеликий мій подив, усі троє заявляють:

— Ми теж вирішили жити чесно. Ти маєш рацію, Метелику. Це буде нелегко, але венесуельці варті того, щоб їх поважати.

Я не вірю власним вухам. І це каже Тото, наш бастіль— ський гультіпака?! Я аж ніяковію. І в Антартальї, який усе своє життя нишпорив по чужих кишенях, теж такі самі наміри? Просто диво. А хіба Депланк, цей професійний сутенер, не збирається знов знайти жінку й експлуатувати її? Це ще більше дивно! Ми всі регочемо.

— Якби завтра ти опинився на Монмартрі, на Білій площі, й розповів про все це, тобі ніхто б не повірив!

— Такі люди, як ми, повірили б. Вони б усе зрозуміли. То тільки йолопи нічого не збагнули б. Переважна більшість французів і в думці не припускає, що людина з таким минулим, як у нас, може стати порядною. У цьому й полягає різниця між венесуельським народом і нашим. Я вже розповідав вам про іранського рибалку, який пояснив префектові, що людина ніколи не буває пропащою, треба тільки дати їй можливість стати чесною. Ті неписьменні рибалки з узбережжя затоки Парія — можна сказати, з Богом забутого куточка, що загубився у величезному