Стіг Ларсон - Дівчина, що гралася з вогнем

статура, невизначені риси обличчя і голос, немов у хлопчика, вочевидь указували на якийсь генетичний збій. Він не відчув удару струмом, і кисті рук у нього були надто великі. Все в Рональда Нідермані здавалося не зовсім нормальним.

«Схоже, що в генах Залаченка є цілий букет різних відхилень», — подумала вона з гіркотою.

— Готово? — спитав Залаченко.

Нідерман кивнув і простягнув руку до свого «ЗІГ-Зауера».

— Я з тобою, — сказав Залаченко.

— Туди доведеться добряче пройти пішки.

— Я піду. Принеси мені куртку.

Нідерман знизав плечима і зробив, як було сказано. Потім він заходився зі своїм пістолетом, тоді як Залаченко переодягнувся і ненадовго зник у сусідній кімнаті. Лісбет стежила за тим, як Нідерман нагвинчував адаптер з кустарним глушником.

— Ну ходімо! — сказав Залаченко з порога.

Нідерман нахилився і підняв її на ноги. Лісбет зустрілася з ним очима.

— Я і тебе уб’ю, — сказала вона.

— Самовпевненості у тебе не відбереш, — прокоментував її слова батько.

Нідерман поблажливо посміхнувся їй і, підштовхнувши до дверей, вивів за поріг. Він ішов позаду, міцно притримуючи її за шию. Його пальці обхоплювали її шию кільцем. Шлях пролягав у лісок на північ від обори.

Вони рухалися поволі, і Нідерман раз у раз зупинявся, очікуючи Залаченка. У них були з собою потужні ліхтарики. Коли вони опинилися в лісі, Нідерман відпустив її шию і пропустив наперед, йдучи за нею на відстані кількох метрів і тримаючи націлений їй у спину пістолет.

Зарослою стежкою вони пройшли метрів чотириста. Двічі Лісбет спіткнулася, але обидва рази її ставили на ноги.

— Тепер зверни праворуч, — наказав Нідерман.

Ще через десять метрів вони вийшли на галявку. Лісбет побачила викопану в землі яму. Промінь ліхтарика, який тримав Нідерман, вихопив з темряви встромлену в купу землі лопату. Нарешті вона зрозуміла, в чому полягало доручення, яке виконував Нідерман. Він підштовхнув її до ями, вона похитнулась і впала рачки, глибоко зарившись пальцями в пухку землю. Вона встала і без жодного виразу подивилась на нього. Залаченко нікуди не поспішав, а Нідерман спокійно чекав його, не відводячи дула пістолета від Лісбет.

Залаченко захекався. Минула хвилина, перш ніж він мовив:

— Треба було б щось сказати, але мені ні про що з тобою говорити.

— Добре, — погодилася Лісбет. — Мені теж взагалі-то ні про що з тобою говорити.

Вона криво посміхнулася, дивлячись йому в обличчя.

— Ну так покінчімо з цією справою! — сказав Залаченко.

— Я дуже рада, що можу наприкінці повідомити тобі новину, — сказала Лісбет. — Поліція постукає в твої двері вже цієї ночі.

— Дурниця! Я так і знав, що ти почнеш блефувати. Ти прийшла сюди тільки для того, щоб мене вбити. Ти ні з ким про це не говорила.

Посмішка Лісбет зробилася ще ширшою. На її обличчі раптом з’явився злорадний вираз:

— Дозволь показати тобі дещо, татусику!

Вона поволі опустила руку в ліву кишеню брюк і дістала якийсь чотирикутний предмет. Рональд Нідерман уважно стежив за кожним її рухом.

— Кожне сказане тобою за останню годину слово було передане на інтернет-радіо.

Вона показала «Палм Тангстен».

На лобі Залаченка, на місці відсутніх брів, зібралися зморшки.

— Покажи, — простягнув він здорову руку.

Лісбет кинула йому комп’ютер. Він зловив його на льоту.

— Дурниця, — сказав Залаченко. — Це звичайний палмтоп.

Коли Рональд Нідерман потягнувся, щоб глянути на комп’ютер, Лісбет Саландер шпурнула йому прямо в очі жменю піску. Пісок засліпив його, але він автоматично натиснув на курок. Пролунав приглушений постріл, але Лісбет уже відскочила на два кроки вбік і куля просвистіла там, де вона щойно стояла.

Вона схопила лопату і з розмаху опустила її гострим краєм на руку, в якій він тримав пістолет. Лопата з усієї сили вдарила йому по кісточках, і Лісбет побачила, як «ЗІГ-Зауер» відлетів далеко вбік і впав десь у кущах. З глибокого порізу над мізинцем струменем шугнула кров.

Він же повинен репетувати від болю!

Шукаючи перед собою в повітрі закривавленою рукою, Нідерман посунув уперед, одночасно відчайдушно протираючи другою рукою очі. У Лісбет залишалася єдина можливість виграти цей бій: потрібно було негайно завдати такого удару, який перетворив би його на безпорадного каліку. Але у фізичній силі вона безнадійно йому поступалася. Щоб утекти в ліс, їй потрібно було п’ять секунд. Високо змахнувши лопатою, вона постаралася повернути держак так, щоб потрапити в нього лезом, але зайняла неправильну позицію, і лопата плазом ударила його по обличчю.

Його перенісся хруснуло вдруге за ці кілька днів, і Нідерман замимрив. Усе ще засліплений, він все ж таки, розмахнувшись, правою рукою зумів відіпхнути від себе Лісбет Саландер. Вона відлетіла назад, спіткнулася об корінь дерева і впала, але за мить схопилася на ноги. Нідерман був на якийсь час знешкоджений.

«У мене вийде!» — промайнуло в думках.

Вона вже зробила два кроки до кущів, як раптом краєм ока побачила, що Олександр Залаченко піднімає руку.

«Чорт! Старий теж з пістолетом!» — блискавкою сяйнуло в мозку.

Вона шарахнулась убік, і в ту ж мить пролунав постріл. Куля потрапила їй у зовнішній бік стегна, і сила удару розвернула її на місці.

Болю вона не відчула.

Друга куля влучила їй у спину і засіла під лівою лопаткою, і тепер усе тіло пронизав різкий, паралізуючий біль.

Вона впала на коліна і кілька секунд не могла ворухнутися. Вона усвідомлювала, що ззаду залишився Залаченко, він був метрів за шість. Останнім зусиллям вона вперто звелася із землі і, похитуючись, ступила крок у напрямі кущів.

У Залаченка було досить часу, щоб прицілитися.

Третя куля потрапила їй у голову приблизно на два сантиметри вище за ліве вухо. Пробивши череп, куля викликала цілу мережу радіальних тріщин у черепній кістці і зупинилася в масі сірої речовини приблизно за чотири сантиметри від кори великих півкуль.

Для Лісбет Саландер медичний опис місцеположення кулі був чистою теорією. Практично ж куля завдала безпосередньої тяжкої травматичної дії. Останнім відчуттям Лісбет був удар вогняно-червоного болю, який змінився білим світлом.

Потім — морок.

Клац.

Залаченко спробував вистрелити ще раз, але руки в нього так трусилися, що він уже не міг цілитися. Вона мало не втекла. Нарешті він зрозумів, що вона вже мертва, і опустив пістолет, але його продовжувало трясти від приливу адреналіну. Він подивився на свою зброю. Він хотів залишити пістолет удома, але потім все ж таки сходив по нього і поклав у кишеню куртки, неначе це був оберіг. Монстр, а не людина! Їх було двоє дорослих чоловіків, причому один з них не хто-небудь, а Рональд Нідерман, та ще озброєний