Віктор Гюго - Знедолені

пригнічує. В юні роки воно приносить смуток, пізніше — чорну безнадію. Навіть коли кров у тебе гаряча, волосся чорне, голова тримається прямо, як полум’я смолоскипа, коли сувій твого життя ще не розмотаний, коли биттю закоханого серця відповідає інше серце, коли є час надолужити втрачене, коли всі жінки, всі усмішки, все майбутнє і вся далеч — попереду, коли у твоїх грудях нуртує життєва сила, — навіть тоді розпач жахає. Яким же він здається в старості, коли роки, усе тьмяніші й тьмяніші, швидко біжать до присмерку могильної ночі!

Поки він отак міркував, увійшла Туссен. Жан Вальжан підвівся й запитав у неї:

— Де це відбувається? Ви не знаєте?

— Перепрошую? — розгублено відповіла Туссен. — Ви про що?

— Ви ж недавно казали мені, що десь стріляють?

— Авжеж, пане. Це десь біля Сен-Меррі.

Відомо, що людина іноді поводиться, підсвідомо скоряючись якійсь глибоко зачаєній думці. Тільки цим можна пояснити, чому через п’ять хвилин Жан Вальжан опинився на вулиці.

З непокритою головою сидів він на тумбі біля свого будинку. Здавалося, він до чогось дослухається.

Настала ніч.

2. Гаврош — ворог освітлення

Скільки часу просидів отак Жан Вальжан?

Вулиця була безлюдна. Кілька стривожених буржуа, які квапилися повернутись додому, навряд чи його й помітили. У часи небезпеки кожен дбає тільки за себе. Ліхтарник, як завжди, прийшов засвітити ліхтар, що висів навпроти дверей будинку № 7, і пішов собі. Якби хто помітив Жана Вальжана в темряві, то не подумав би, що це жива людина. Бамкав на сполох дзвін, і здалеку долинав грізний гомін юрби. Дзиґарі на дзвіниці Сен-Поль розмірено й неквапно видзвонили одинадцяту. Жан Вальжан не зворухнувся — плин часу його не цікавив. Але ось пролунав рушничний залп десь від Центрального ринку, а незабаром і другий, ще оглушливіший; певно, то розпочалась атака на барикаду вулиці Шанврері, що її, як ми знаємо, відбив Маріус. Цей подвійний залп, підсилений нічною тишею, змусив Жана Вальжана здригнутися. Він підвівся й повернувся в той бік, звідки долинув гуркіт, потім знову опустився на тумбу.

Голова йому впала на груди, і Жан Вальжан поновив мовчазну розмову із самим собою.

Раптом він підвів погляд — зовсім недалеко почулися кроки. Жан Вальжан придивився і при світлі ліхтаря побачив у кінці вулиці веселе юне обличчя.

На вулиці Озброєної людини з’явився Гаврош. Він раз у раз поглядав угору й, здавалося, чогось шукав. Хлопець чудово бачив Жана Вальжана, але не звертав на нього уваги.

Гаврош почав обдивлятися будинки. Він обмацував двері й вікна нижніх поверхів: усі вони були наглухо зачинені, замкнені, взяті на засуви. Дослідивши п’ять або шість фасадів, забарикадованих у такий спосіб, хлопець знизав плечима й вигукнув:

— Чортівня та й годі!

Потім знову став дивитись угору.

Жан Вальжан, попри своє душевне сум’яття, раптом відчув нездоланне бажання заговорити до цього хлопця.

— Чого ти хочеш, малий? — запитав він.

— Я хочу їсти, — щиро признався Гаврош і додав: — Сам ви малий.

Жан Вальжан понишпорив у кишені й дістав п’ятифранкову монету. Але Гаврош, чий настрій мінявся дуже швидко, уже підняв каменюку. Він побачив вуличний ліхтар.

— Гляньте-но, у вас досі горять ліхтарі. Ви не підкоряєтеся правилам, друзі. Ану розтрощімо ту блимавку!

І пожбурив каменюку. Скло з дзенькотом розсипалося на друзки. Світло погасло. На вулиці стало темно, хоч в око стрель.

— Ось так, бабуню вулиця, надівай нічного чепчика, — заявив Гаврош.

Потім обернувся до Жана Вальжана:

— А що то за величезна халабуда в кінці вулиці? Архів? Повалити б оті грубезні колони та скласти з них барикаду!

Жан Вальжан підійшов до Гавроша.

— Бідолаха, — пробурмотів він сам до себе. — Він голодний.

І сунув хлопцеві в руку п’ятифранковик.

Досі Гаврошеві не доводилося бачити зблизька таких великих і блискучих су. Про існування п’ятифранкових монет він знав тільки з чуток і тепер кілька хвилин із приємністю роздивлявся цього «тигра». Потім простяг монету Жанові Вальжану.

— Буржуа, краще я битиму ліхтарі, — гордо заявив він. — Мене не підкупиш. Заберіть вашого хижака. У нього аж п’ять пазурів, але мене він не подряпає.

— У тебе є мати? — спитав Жан Вальжан.

— Певніше, ніж у вас, — відповів Гаврош.

— То візьми ці гроші для своєї матері.

Гаврош був зворушений. Крім того, він помітив, що співрозмовник без капелюха, й це пробудило в ньому довіру.

— То це не плата за те, щоб я не бив ліхтарі? — запитав він.

— Бий скільки хочеш.

— Ви славний дідуган, — сказав Гаврош, опускаючи п’ятифранковик до кишені.

Довіра його зростала, і він поцікавився:

— А ви з цієї вулиці?

— Так, а що?

— Чи не показали б ви мені будинок номер сім?

— А навіщо тобі будинок номер сім?

Тут Гаврош замовк, злякавшись, чи не сказав забагато. Він запустив усю п’ятірню в чуба й обмежився вигуком:

— Просто так!

Несподіваний здогад промайнув у голові Жана Вальжана.

— То це ти приніс листа, якого я чекаю? — запитав він.

— Ви? — здивувався Гаврош. — Ви ж не жінка.

— Лист для панни Козетти?

— Козетти? — пробурчав хлопець. — Справді, там, здається, написано так. Чудернацьке ім’я.

— Листа маю віднести я, — сказав Жан Вальжан. — Давай сюди.

— У такому разі, ви знаєте, що я прийшов із барикади?

— Звичайно, — підтвердив Жан Вальжан.

Гаврош засунув руку в кишеню й дістав згорнутого папірця.

— Ця депеша від Тимчасового уряду, — повідомив він.

— Давай, — сказав Жан Вальжан.

Гаврош підняв записку в себе над головою.

— Ви не думайте, що це любовна цидулка. Її адресовано жінці, але в ім’я народу. Ми, мужики, воюємо, але шануємо слабку стать. У нас не так, як у світському товаристві, де хлюсти посилають записочки тупоголовим кралям.

— Давай.

— Тримайте.

І Гаврош віддав записку Жанові Вальжану.

— Куди віднести відповідь? — запитав той. — До Сен-Меррі?

— От і влучили пальцем у небо! — вигукнув Гаврош. — Цей лист із барикади на вулиці Шанврері. Добраніч, громадянине.

І Гаврош пішов чи, власне, полетів, як випущений на волю птах. Він зник у темряві зі швидкістю гарматного ядра, мовби просвердлюючи в ній дірку. Вулиця Озброєної людини знову стала мовчазною й безлюдною. В одну мить цей дивний хлопець, чимось схожий на тінь і на сновидіння, розтанув у пітьмі між рядами чорних будинків. Можна було подумати, що він зник безслідно, якби за кілька хвилин дзенькіт розбитого скла та лункий удар ліхтаря об бруківку знову не розбудили обурених буржуа. То орудував Гаврош, пробігаючи по Солом’яній вулиці.

3. Поки Козетта й Туссен сплять

Жан Вальжан повернувся до себе з Маріусовим листом.

Він навпомацки піднявся сходами, тихо відчинив і зачинив за собою двері, прислухався, чи