Віктор Гюго - Знедолені

Щоб зникнути якомога непомітніше, Жан Вальжан розпорядився покинути дім на вулиці Плюме аж на смерканні, що дало Козетті змогу написати записку Маріусові. На вулицю Озброєної людини вони приїхали уже вночі й мовчки полягали спати.

Їхнє помешкання на тій вулиці було на третьому поверсі. Воно виходило вікнами на заднє подвір’я і складалося з двох спалень, їдальні та кухні, де за перегородкою стояло розкладне ліжко Туссен. Їдальня правила й за передпокій і розділяла обидві спальні.

Заспокоєння приходить раптово, як і тривога — така людська вдача. Щойно Жан Вальжан опинився на вулиці Озброєної людини, як його неспокій розвіявся. Хто знайде його на цій глухій і вузенькій вуличці старого Парижа, загородженій для проїзду покладеним на два стовпці брусом, — вуличці, де навіть удень стоять сутінки?

Насамперед він поставив «нерозлучну» біля свого ліжка.

Спав Жан Вальжан добре і вранці прокинувся майже веселий. Йому здалася прегарною їхня бридка їдальня, де були старий круглий стіл, низький буфет, над яким висіло нахилене дзеркало, сточене шашелем крісло та кілька стільців, завалених пакунками Туссен. З одного пакунка виглядав Вальжанів мундир Національної гвардії.

Козетта попросила Туссен принести їй бульйон у спальню й не виходила аж до вечора.

Десь на п’яту годину Туссен, заклопотана влаштуванням їхньої нової квартири, подала на стіл у їдальню холодну курятину, яку Козетта з пошани до батька погодилась покуштувати.

Потім, пославшись на головний біль, Козетта сказала Жанові Вальжану на добраніч і зачинилася у своїй спальні. Жан Вальжан з апетитом з’їв куряче крильце і, спершись ліктями на стіл, знову відчув себе в повній безпеці.

Під час цього скромного обіду Туссен, заникуючись, двічі або тричі казала йому: «У місті заколот, пане. Стріляють». Але, заглиблений у свої думки, він навіть не розчув її слів.

Жан Вальжан підвівся й став ходити туди-сюди між вікном і дверима, уже цілком спокійний…

А заспокоївшись, він почав думати про Козетту. Не те щоб його стривожив сьогоднішній головний біль — цей легкий нервовий розлад мине через день або два. Ні, він думав про майбутнє, і, як завжди в таких випадках, думав про нього з ніжністю.

Зрештою, він не бачив ніяких перешкод тому, щоб щасливе життя увійшло в звичну колію. Опинившись на цій тихій вуличці, Жан Вальжан забув про свої недавні тривоги. Вибратися без ускладнень із вулиці Плюме — це вже було неабищо. Мабуть, варт усе-таки виїхати бодай на кілька місяців за кордон. Чи не однаково йому, де жити, — у Франції чи в Англії, — якщо поруч буде Козетта! Козетта — його батьківщина. Козетти йому досить для щастя! А думка про те, що, можливо, Козетті недосить для щастя його самого, думка, яка колись викликала в нього безсоння й гарячку, тепер йому навіть не являлася. Давні прикрощі розвіялись, і він був сповнений надій. Подумки Жан Вальжан уже влаштовував від’їзд із Козеттою до Англії і бачив, як у далеких просторах мрій відроджується його щастя.

Ходячи отак по кімнаті, він раптом помітив щось дивне.

Просто перед собою, в нахиленому над буфетом дзеркалі він виразно побачив і прочитав такі чотири рядки:

«Мій коханий! На жаль, батько хоче, щоб ми виїхали негайно. Сьогодні ввечері ми будемо на вулиці Озброєної людини, № 7. За тиждень вирушимо до Англії.

Козетта. 4 червня».

Жан Вальжан зупинився, нічого не розуміючи.

Козетта, приїхавши, поклала бювар на буфет біля дзеркала й, охоплена болісною тривогою, забула його там. Вона навіть не помітила, що залишила бювар розкритим на сторінці, якою вона промокнула записку, що її передала молодому робітникові, побаченому на вулиці Плюме. Написані нею чотири рядки проступили на промокальному папері. І ось тепер вони відбились у дзеркалі.

Тут сталося те, що в геометрії називають симетричним віддзеркаленням; перекинуті на промокальному папері у зворотний бік рядки відбились у дзеркалі в своїй первісній формі, й Жан Вальжан побачив просто перед собою листа, якого Козетта написала вчора Маріусові.

Жан Вальжан узяв у руки бювар — і все зрозумів.

Він похитнувся, впустив бювар на підлогу й важко сів у старе крісло, що стояло біля буфета; голова йому впала на груди, осклілий погляд утупився в порожнечу.

З усіх мук, які Жан Вальжан витерпів протягом свого страдницького життя, це була найжахливіша. Ніколи ще доля не катувала його такими розжареними обценьками. Немає страшнішого випробування, як утратити любиму

істоту.

Звичайно, бідолашний старий Жан Вальжан любив Козетту тільки батьківською любов’ю. Та ми вже згадували, що, проживши життя відлюдником, він об’єднав у цьому почутті всі можливі відтінки ніжності: він любив Козетту як дочку, як матір і як сестру. Але він ніколи не мав ні коханої, ні дружини, а природа не знає винятків, і тому сюди домішувалося й почуття любові до жінки — підсвідоме, чисте, божественне.

Отож Жан Вальжан був для Козетти батьком, який поєднував у собі діда, батька, брата й чоловіка; батьком, у якому відчувалася й мати; батьком, що любив і боготворив свою дочку, бо вона стала для нього світлом, притулком, родиною, батьківщиною, раєм.

І коли він зрозумів, що всьому кінець, що вона втікає від нього, вислизає з його рук, невловна, наче хмарка або струминка води; коли він збагнув цю невблаганну істину і сказав собі: «До когось іншого прагне її серце, у неї є коханий, а я тільки батько, я тепер для неї ніщо»; коли він усвідомив, що сумнівів не лишається, що вона для нього втрачена, — його мука стала нестерпною. Зробити все, що він зробив, — і ось наслідок! Виходить, він нічого не важить у її житті!

Жан Вальжан затремтів від обурення й розпачу. Непомильним інстинктом він відразу вгадав винуватця своєї біди. Він порівняв деякі обставини, згадав, як іноді червоніла, а іноді блідла Козетта, й сказав собі: «Це він». З першого здогаду Жан Вальжан натрапив на слід Маріуса, хоч і не знав його імені. У глибині невблаганних спогадів він виразно побачив незнайомця, що блукав у Люксембурзькому саду, того шукача любовних пригод, того гульвісу, дурня й мерзотника, — адже тільки запеклий мерзотник може пускати бісики дівчині на очах у батька, який так її любить.

З’ясувавши, хто винуватець того, що сталося, Жан Вальжан — чоловік морально відроджений, чоловік, який завзято боровся зі злом у своїй душі і доклав стількох зусиль, щоб усі його страждання, усі нещастя перетворилися на любов, — цей Жан Вальжан заглянув углиб самого себе й побачив там страшного привида — Ненависть.

Велике горе