Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

– Мартін, либонь, обрав це місце через якусь іншу причину.

– У нього з цим місцем були пов’язані якісь спогади. Давид ніколи не розповідав мені, що там сталося, але я знаю, що те містечко мало для нього якесь особливе значення. Давид жив у минулому. Коли прийшла зима і нам стало зовсім скрутно, Альфонс порадив поїхати звідти й дав трохи грошей на дорогу. Люди починали шепотітися. Давид знав одне місце на узбережжі: невеличкий півострів, що вклинювався в море, де ще один його давній приятель, багатій на ім’я Педро Відаль мав віллу, у якій ми могли б переховатися принаймні до літа. Давид добре знав цей будинок. Думаю, він там бував раніше.

– Це було те містечко, де тебе знайшли кілька місяців по тому? Сан-Фаліу-да-Ґішулс?

– Будинок розміщувався кілометрів за два від нього, у місцевості, що називається С’Аґаро, біля бухти Сан-Поль.

– Я знаю це місце.

– Будинок стояв посеред скель, біля дороги, що зветься Камі-да-Ронда. Зимою у ньому ніхто не жив. Це було щось на кшталт тих просторих літніх котеджів, якими заможні родини забудовують передмістя Барселони й Жирони.

– І там ви перебули ту зиму?

– Так. Доки не настала весна.

– Коли тебе знайшли, ти була сама. Мартіна з тобою не було. Куди він подівся?

– Я не хочу говорити про це.

– Якщо хочеш, ми можемо зробити перерву. Я покличу лікаря, щоб він тобі дав якісь ліки.

– Я хочу вийти звідси.

– Ми це вже обговорювали, Аріадно. Тут ти в безпеці. Під нашим захистом.

– Хто ви?

– Я Леандро. Ти ж знаєш. Твій друг.

– У мене немає друзів.

– Ти нервуєшся. Гадаю, буде краще, якщо ми закінчимо на сьогодні. Відпочивай. Я скажу лікареві, щоб прийшов.

У номері-люкс готелю «Палас» завжди був вівторок.

– Сьогодні в тебе чудовий вигляд, Аріадно.

– Мені дуже болить голова.

– Це тимчасово. У тебе низький тиск. Зі мною таке теж трапляється. Ковтни цю пігулку, і все минеться.

– Що це?

– Лише аспірин, та й годі. До речі, ми перевірили те, що ти мені розповідала про будинок у С’Аґаро. Він справді належав донові Педро Відалю, що походив із однієї з найвпливовіших барселонських родин. Як нам вдалося з’ясувати, він був кимось на зразок наставника для Давида Мартіна. У поліційному звіті зазначено, що Давид Мартін убив свого старшого товариша в його будинку в Педральбес через те, що Відаль одружився з жінкою, яку кохав Мартін, такою собі Крістіною.

– Це брехня. Відаль наклав на себе руки.

– Це тобі розповів Давид Мартін? Видається так, що в глибині душі він був доволі мстивим чоловіком. Вальс, Відаль… Людям притаманно втрачати голову від ревнощів.

– Давид кохав Ізабеллу.

– Ти мені вже казала. Але мої джерела цього не підтверджують. Як він зійшовся з Ізабеллою?

– Вона була його ученицею.

– Я не знав, що письменники беруть собі учнів.

– Ізабелла була дуже впертою.

– Тобі це розказав Мартін?

– Давид багато розповідав про неї. Тільки це й тримало його живим.

– Але ж Ізабелла була мертвою вже майже десять років.

– Часом він забував про це. Саме тому він туди й повернувся.

– У будинок в С’Аґаро?

– Давид уже жив там. Із нею.

– Коли це було, ти знаєш?

– Перед самим початком війни. Перед тим як йому довелося втікати до Франції.

– Це тому він повернувся до Іспанії, хоча знав, що його тут розшукують? Через Ізабеллу?

– Гадаю, що так.

– Розкажи мені, що ви там робили.

– Давид на той час уже був дуже хворим. Коли ми дісталися до вілли, він уже майже не відрізняв дійсність від того, що йому чулося і ввижалося. Будинок навіював йому багато спогадів. Я гадаю, що насправді він повернувся туди помирати.

– То Давид Мартін мертвий?

– А ви як гадаєте?

– Скажи мені правду. Що ти робила протягом усіх тих місяців?

– Дбала про нього.

– Я думав, це він мав дбати про тебе.

– Давид уже не міг дбати ні про кого, а найменше про себе самого.

– Аріадно, ти вбила Давида Мартіна?

13

– Не минуло й місяця після того, як ми оселилися у віллі, як Давидові погіршало. Я ходила за їжею. Щоранку перед пляжем, біля «Таверни-дель-Мар», збиралися селяни з візками й продавали щось їстівне. Спершу, щоб роздобути якихось харчів, туди або до селища ходив Давид, але настав час, коли він уже не міг виходити з будинку. Він страждав від страшенного головного болю, його лихоманило, нудило… Майже щоночі він блукав будинком і марив. Гадав, що Кореллі скоро прийде по нього.

– Ти бачила хоч раз цього Кореллі?

– Кореллі не існує. Він жив лише в Давидовій уяві.

– Чому ти така впевнена в цьому?

– У бухточці перед будинком Відалів було споруджено невеличку дерев’яну пристань, що виступала далеко в море. Давид часто йшов туди, сідав на самому її кінці й дивився на море. Там він провадив свої вигадані бесіди з Кореллі. Іноді я приходила до нього й сідала поруч. Давид мене навіть не помічав. Я чула, як він розмовляв із Кореллі, достоту як тоді, у машині, коли ми втікали з Мадрида. Потім він прокидався зі свого забуття й усміхався до мене. Одного дня почався дощ, і коли я взяла його за руку, щоб відвести до будинку, він розплакався, обійняв мене й назвав Ізабеллою. Відтоді він мене вже не впізнавав і два останні місяці свого існування провів переконаний, що живе з Ізабеллою.

– Тобі, мабуть, було дуже тяжко.

– Ні. Ті місяці, коли я доглядала за Давидом, були найщасливішими – хоч і найсумнішими – у моєму житті.

– Як Давид Мартін помер, Аріадно?

– Одного вечора я запитала його, хто цей Кореллі й чому він так його боїться. Він відповів мені, що Кореллі – це чорна душа, дослівно. Давид уклав із ним угоду: він мав написати йому книжку на замовлення, однак ошукав його і знищив книжку, перш ніж та потрапила до рук Кореллі.

– Що за книжку?

– Я достеменно не знаю. Щось на кшталт релігійного тексту абощо. Давид називав її «Lux Aeterna» [132].

– Тобто Давид вважав, що Кореллі хоче йому помститися?

– Так.

– Яким чином, Аріадно?

– Облишмо цю тему. Вона ніяк не стосується ні Вальса, ні будь-чого іншого.

– Усе пов’язано, Аріадно. Будь ласка, допоможи мені зрозуміти.

– Давид був переконаний, що дитина, яку я носила в собі, – це хтось, кого він знав і втратив.

– Він казав хто?

– Давид називав її Крістіна. Він майже не говорив про неї. Але коли згадував про цю Крістіну, то голос йому