Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

Кришталевого палацу, це моє улюблене місце.

– Моє також. Там ти й зустріла Мартіна?

– Так. Я бачила його кілька разів. Здалеку.

– Гадаєш, це була випадковість?

– Ні.

– Коли ти вперше заговорила з ним?

– Донья Мануела завжди брала з собою пляшку анісового лікеру й іноді засинала.

– І тоді Давид Мартін підходив до тебе?

– Так.

– Що він тобі казав?

– Не пам’ятаю.

– Я знаю, що це важко, Аріадно. Постарайся пригадати.

– Мені потрібні ліки.

– Спершу розкажи мені, що тобі казав Мартін.

– Він говорив про мого батька. Про той час, який вони провели разом у в’язниці. Батько розповів йому про нас. Про те, що сталося. Мабуть, вони уклали між собою щось на кшталт угоди. Перший, кому вдасться видобутися звідти, допоможе родині другого.

– Але в Давида Мартіна не було родини.

– Були люди, яких він любив.

– Він розповів тобі, як йому вдалося втекти із замку?

– Вальс наказав двом своїм людям відвезти Давида до закинутого будинку біля парку Ґуель. Там вони вбивали людей, а трупи закопували в саду.

– І що сталося?

– Давид сказав, що там, у будинку, був ще дехто, хто допоміг йому втекти.

– Спільник?

– Давид називав його Хазяїн.

– Хазяїн?

– У нього було іноземне прізвище. Італійське. Я запам’ятала, тому що таке саме прізвище мав відомий композитор, який дуже подобався моїм батькам.

– То ти пам’ятаєш, як його звали?

– Кореллі. Його звали Андреас Кореллі.

– Це ім’я не з’являється в жодному звіті.

– Бо його не існує.

– Я тебе не розумію.

– Давид був нездоровий. Йому ввижалися всякі речі. І люди ввижалися.

– Ти хочеш сказати, що Давид Мартін вигадав цього Андреаса Кореллі?

– Так.

– Звідки ти це знаєш?

– Бо знаю. У в’язниці Давид утратив розум, чи то пак ту абищицю, яка йому ще лишалася. Він був дуже хворий, але не усвідомлював цього.

– Чому ти називаєш його весь час на ім’я – Давид?

– Ми були друзі.

– Коханці?

– Друзі.

– Що він тобі сказав того дня?

– Що вже три роки намагається дістатися до Маурісіо Вальса.

– Щоб помститися йому?

– Вальс убив людину, яку Давид дуже кохав.

– Ізабеллу?

– Так, Ізабеллу.

– Мартін казав тобі, як, на його думку, Вальс її вбив?

– Він її отруїв.

– І навіщо він розшукав тебе?

– Щоб виконати обіцянку, яку дав моєму батькові.

– Лише для цього?

– Ще Давид сподівався завдяки мені дістати доступ до будинку моїх батьків. Він гадав, що рано чи пізно Вальс там з’явиться, і він зможе його вбити. Вальс часто навідувався до Убачів. У них були спільні справи. Банківські акції. Інакше до Вальса підібратися було неможливо, його завжди охороняли.

– Але Мартін так і не дістався до Вальса?

– Ні.

– Чому?

– Тому що я сказала йому, що його вб’ють, якщо він спробує це зробити.

– Це він мав би і сам розуміти. Мусило бути ще щось?

– Ще щось?

– Щось, що ти сказала йому. Щось, що змінило його плани.

– Мені потрібні ліки, будь ласка.

– Розкажи мені, що ти сказала Давидові Мартіну, щоб він передумав, щоб покинув свій план помсти Вальсові, з яким приїхав до Мадрида, і натомість вирішив допомогти тобі втекти з дому.

– Будь ласка…

– Ще зовсім трошки, Аріадно. А потім ми дамо тобі твої ліки і ти зможеш відпочити.

– Я сказала йому правду. Сказала, що вагітна.

– Не розумію. Вагітна? Від кого?

– Від Убача.

– Твого батька?

– Він не був моїм батьком.

– Від Міґеля Анхеля Убача, банкіра? Чоловіка, який тебе вдочерив?

– Чоловіка, який мене купив.

– Як це сталося?

– Він часто приходив до моєї кімнати вночі, п’яний. Казав, що дружина його не хоче, що вона має коханців, що в них не лишилося нічого спільного. Починав плакати. Потім ґвалтував мене. Коли втомлювався, казав, що це моя провина, що це я його звабила, що я така сама шльондра, як і моя мати. Він лупцював мене й обіцяв, що накаже вбити мою сестру, якщо я комусь про це розповім. Казав, що знає, де вона, і одного дзвінка буде досить, щоб її живцем закопали в землю.

– І що вчинив Давид Мартін, коли почув це?

– Украв машину й вивіз мене звідти. Мені потрібні ліки, будь ласка…

– Авжеж, авжеж, негайно. Дякую тобі, Аріадно. Дякую за твою щирість.

12

– Який сьогодні день?

– Вівторок.

– Учора також був вівторок.

– То був інший вівторок. Розкажи мені про твою втечу з Давидом Мартіном.

– Давид мав машину. Він викрав її і заховав у гаражі в районі Карабанчель. Того дня він сказав мені, що наступної суботи опівдні піджене її до парку. Коли донья Мануела засне, я мала бігти до головного виходу, що біля Брами Алькалá [131], і там зустрітися з Давидом.

– І ви все так і зробили?

– Так. Ми сіли в автомобіль і переховувалися в гаражі, доки не споночіло.

– Поліція звинуватила твою виховательку в причетності до викрадення. Її допитували протягом двох днів. Пізніше її знайшли в канаві при дорозі на Бурґос. Вона мала переламані руки й ноги і була вбита пострілом у потилицю.

– Якщо ви гадаєте, що мені її шкода, то дарма.

– Донья Мануела знала, що Убач знущається з тебе?

– Вона була єдиною, кому я про це розповіла.

– І що вона тобі сказала?

– Щоб я мовчала. Що у чоловіків, які займають важливе становище, є свої потреби і що з часом я усвідомлю, що Убач мене дуже любить.

– Що сталося тої ночі?

– Ми з Давидом покинули гараж і їхали цілу ніч.

– Куди?

– Ми були в дорозі кілька днів. Чекали, доки настане ніч, а тоді рушали сільськими дорогами й путівцями. Коли ми зупинялися на заправках, Давид наказував мені лежати, накрившись ковдрою, на задньому сидінні, щоб мене не побачили. Іноді я засинала, а коли прокидалася, то чула, як він розмовляє з кимось, наче хтось сидів коло нього, на пасажирському сидінні.

– Той Кореллі?

– Так.

– Тобі не було страшно?

– Мені було його шкода.

– Куди він тебе привіз?

– До одного селища в Піренеях, де він переховувався кілька днів після свого повернення до Іспанії наприкінці громадянської війни. Воно називалося Булбí й лежало зовсім близько від містечка Пучсарда, біля самого кордону з Францією. Там був покинутий будинок, який під час війни правив за шпиталь. Здається, «Торре-дель-Ремеї» він називався. Там ми провели кілька тижнів.

– А чому Мартін привіз тебе саме туди? Він не пояснив?

– Сказав, що це безпечне місце. Там жив один давній друг Давида, який раніше влаштував йому перехід через кордон, місцевий письменник, Альфонс Бросель. Він допомагав нам із одягом і харчами. Без нього ми загинули б