Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Пильнуй он отого! — застеріг він, показуючи на

найближчого до Голденових пальців слимака.

— Та бачу, — буркнув Голден.

— Не буде з тебе пуття для мене, якщо ось зараз ти впадеш

мертвий.

— Я ж сказав: бачу.

— Що стосується мандри на північ, — повів далі Міллер. — Я не

певен, скільки з тієї мережі матеріального перенесення

функціонує наразі, тож навряд чи це буде легка подорож.

Вирушити ж нам треба якомога швидше.

— Мережа матеріального перенесення?

— Велика підземна транспортна система. Швидше, ніж пішки.

Готовий у путь?

А той слимак ковзнув іще на кілька сантиметрів ближче до

Голденових пальців, тож Голден, лайнувшись, кинув брезент

додолу.

— Міллере! — зненацька крутнувшись, став він із привидом

віч-на-віч. — Я такий далекий від того, щоб дати хоч гівняка за

твої потреби, що й не розгледжу його звідсіль!

Та старий детектив мав стільки милосердя, що скривився, перш ніж стенути плечима.

— Це могло б допомогти.

— Що? — вигукнув Голден. — Що могло б допомогти?

— Наш похід на північ. Воно, хоч би що то було, начебто ослаб-лює всю мережу. Мо’, ми зуміли б використати його, аби

знищити оті оборонні структури й вивести твого корабля зі

стану заблокованості.

— Якщо ти брешеш мені, аби змусити мене робити те, що

бажане тобі, то я клянусь, що звелю Алексові розбити «Росі» на

частини і розшукати трикляту твою ту липучку та й спалити її

вогнеметом!

Привид скорчив сумну гримасу, але не відступився.

— Я не брешу, бо нічого тут не стверджую. Ця мертва точка є

саме тим, чим, як я тобі й кажу, вона є. Мертва цята. А щодо

всього іншого? Тут можна лише гадати. Але це щось більше, ніж

те, що ти маєш нині, правда ж? Допоможи мені, й я, як зможу, так тобі й допоможу. Тільки так воно працює.

Носаком черевика Голден скинув слимака зі свого краю

брезенту й, зачекавши, поки дощ змиє слиз, ізнову підняв свій

край, щоб струснути ті створіннячка на землю.

— Навіть якби я хотів, і то не зміг би поки що, — сказав він. —

Поки не допевнюся, що колоністи не вимруть тут. Хай я

дочекаюся перших успішних скидань припасів з орбіти, посаджу

всіх у пристойні притулки, куди б не залазили смертослизи, й

тоді ми поговоримо про це.

— Домовилися! — кинув Міллер — і щез у спалаху блакитних

світлячків. Один із колоністів, високий худющий поясанин із

темною шкірою та дивовижною копицею білого чуба, вигулькнув із-за рогу.

— І чо’ ти тут так довго стирчиш? Та вчена тета ще мало тя

мала.

— Вибачте, — мовив Голден, різко струшуючи брезент, аби й

останні слимаки попадали з нього додолу. Допоміг поясанинові

зручно його скласти.

От тільки… чи не пора б йому й перестати сприймати їх як

поясан? Он як довго ці люди вже прожили на іншій планеті, в

іншій сонячній системі, потойбіч галактики, ген-ген далеко від

Сонця. Вже ж слово поясанин утратило для них своє давнє

значення. Тепер вони звали себе колоністами. А з часом, якщо

вони зуміють закріпитися на Ілусі, зробити його своїм домом, то

хто вони будуть? Ілусяни?

— Медіка шука тя, — нагадав йому той ілусянин.

— Лусія?

— Но-но, кеховська путана.

— Ах так, казав мені Еймос! — згадав Голден. — Піду, либонь, та довідаюсь, чого їй треба.

Цей чи то поясанин, чи то ілусянин знову процідив крізь зуби:

«Путана!» — й сплюнув набік. А Голден подався, під тим

нікчемним теплим дощиком, повз рови, повні води й слимаків-потопельників, повз приклеєні до стін шматки пластику й повз

щілини, заткнуті брудним ганчір’ям. Ось він перестрибнув через

останній рівчак, що перекривав доступ до вежі, позшкрібав

грязюку з черевиків і коридорами пройшов до великої

центральної палати. Там була Лусія, що працювала з командою

хімічного аналізу над проєктом очищення води. Коли він

увійшов, лікарка привітала його стриманою усмішкою, то він і

рушив до неї