Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

повільній зоні, коли людство уперше пройшло в ту браму, віддавши Міллера на поталу інопланетянам. Поки Голден це

говорив, Мертрі геть незворушно його слухав, не змінюючи

виразу обличчя ані на міліметр. Коли Голден замовк, Мертрі

кивнув головою.

— Зараз я зв’яжуся з «Ізраелем» і скажу, щоб пакували нам

передачі, — сказав він.

Голден полегшено зітхнув.

— Мушу признатись: гадалося мені, що ви й тут виступите

проти мене.

— А чому? Я ж не монстр, капітане. Я вбиватиму, якщо так

велітимуть мені мої робочі обов’язки, хоча он і ваш пан Бертон

чи не десь такий самий. Якби всі ці люди повмирали отут, це аж

ніяк не посприяло б моїй справі. Просто я хочу, щоб ці поселенці

забралися звідси відразу ж, як ми розв’яжемо енергетичну

проблему.

— Чудово! — мовив Голден, та за мить сказав іще: — Насправді

вам байдужісінько до них, чи не так? Весь цей час ви боролися з

ними. Наразі ви хочете допомогти їм, але допомогти лише для

того, щоб вони забралися геть. І ви були б так само задоволені й

у тому випадку, якби вони всі вимерли.

— Це також було б вирішенням моїх проблем, так, — визнав

Мертрі.

— Я просто хотів допевнитися, що ви знаєте, що я це знаю, —

сказав Голден, прикусивши язика, що аж засвербів, бажаючи

додати: — …ти, дучко в дупі!

Він розшукав Еймоса, що разом із місцевими трудився, споруджуючи редути проти смертослизних слимаків. Вони

змочували підбиті ватою пончо, розколювали каністри надвоє, заповнюючи водою ті половинки, і всім цим затуляли-перекривали менші входи до інопланетянського руйновища.

Чіпляли на вікна якісь полотна, запихали рвані сорочки й

подерті штани в менші дірки й викопували рівчаки перед

великими отворами. Ті рівчаки заповнювались каламутною

дощівкою, мов колись рови навколо фортець, і слимаки не

потикалися туди.

Без зайвих слів Голден пристав до того риття ровів. Неприємна

була то робота, а ще ж дощ і бруд проникали під одежу, подразнюючи шкіру з кожним його рухом. І всі вони не копали,

а довбали всякими саморобними штрикачками: кілочками з-під

наметів та пласкими шматками пластику, які раз у раз

розпадались, і треба було якось скріплювати їх докупи. Ґрунт

був кам’янистий, набухлий вологою та ще й приправлений

дохлими слимаками подекуди. Тяжка була ця фізична праця, зате ж вона витісняла не менш тяжкі думи з Голденової голови.

Тож не думалося йому ні про голодну смерть, ні про Наомі, замкнену в тюремну камеру й приречену на повільне посування

до загибелі у вогні, ані про свою власну неспроможність змінити

бодай щось на цій планеті — на безпечніше, розумніше чи

краще.

Чудове було то заняття, ніде правди діти.

Та ось Керол Чівеве попросила його принести шмат брезенту із

задвірків вежі, бо вони забули його там, а Міллер гульк! Тут як

тут. Тієї ж самої секунди, коли Голден зайшов за ріг, де не було

сторонніх очей, — та й зіпсував капітанові трудову його ідилію.

— …потрапити в мережу матеріального перенесення, —

договорив детектив, от ніби й не уривалася його балачка. —

Гадаю, вона може підвезти нас на північ, до того самого місця, яке ми шукаємо, — чи принаймні десь від нього недалечко.

— А хай тобі всячина-псячина, Міллере! Я ж був майже

перестав думати про тебе.

А Міллер оглянув його всього критичним оком: який

забрьоханий став капітан, аж навіть замулений!

— Хлопчику, ти ж мов той чорт, що з пекла вискочив!

— А бачиш, до чого я ладен дійти, аби хоч на хвилину здобути

спокій?

— Вражає. То коли ж ми туди вирушимо?

— Знову завів тієї самої! — дорікнув Голден. І почалапав по

болоту до тієї самої парусини, яку шукав. А її всю обліпили

смерто слизи. Він схопив ту шматину за один кут і почав

обережно підіймати, сподіваючись, що слимаки так і покотяться

геть від нього. Підійшов і Міллер і, заклавши руки в