Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

почала нагріватися від тепла його тіла, й відчуття було таке, ніби

всього тебе вимастили слизом.

Детектив нахилив голову, насупився. Замислився.

— Можливо, ви й зумієте прослизнути повз них, — сказав він

нарешті.

— Як?

— Ну, та оборона націлена на загрози. Тож не будьте

загрозливі. Ти ж знаєш: мережу провокують високоенергетичні

джерела.

— Жодних джерел енергії, — виснував Голден. — Бо й справді: той шатл мав реактори. Не перевищувати енергетичного

мінімуму.

— І повільніше — теж було б добре. Не певен, чи ці оборонні

редути загострено й на кінетичну енергію, але безпечніш буде

припустити, що так воно й є.

— Гаразд, — мовив Голден, відчувши на коротку мить: якась

надія — і вже легше на душі. — Гаразд, я можу це владнати.

Харчі, фільтри, ліки. Треба тільки зуміти так спустити це на

поверхню, щоб не пропало знову. Повільні спуски на крилах, на

парашутах. Вони там, на орбіті, вже придумають, як це зробити.

— Принаймні варто спробувати, — без особливого ентузіазму

сказав Міллер. — Ну, а зараз я знову про ту мертву цяту на

півночі, куди лежить мені дорога. Тобі й це не сподобається, але

ж саме там є спосіб… — І зник.

— Капітане! — звернувся Еймос, вигулькнувши з-за рогу вежі.

— Вибач, що тобі перебаранчаю, але там та ушниплива вчена

шукає тебе, так-то вже хоче знайти.

Голден цілу мить гадав, хто це може бути.

— Біолог?

— Ну, геолог підійшов би краще, але ж він не мій смак.

— А що їй треба?

— Повитріщатися на тебе очицями закоханого цуценятка? —

запитанням на запитання відповів Еймос. — Звідки, в дідька

довбаного, можу я це знати?

— Ат, не будь ду-ду — дучка в дупі.

— То піди і сам її й спитай.

— Добре, — погодився Голден. — Але перш я хотів би побачити

Мертрі. Бачив його?

— Якусь хвилю тому керував рухом біля входу, кому куди, —

відповів Еймос. — Хочеш, щоб я повпливав?

Голден не міг не завважити, що Еймосова рука мов сама собою

вже й опустилася на руків’я його пістоля.

— А яку роботу виконував ти п’ять хвилин тому?

— Пантрував смертослизів.

— Ото цим знову й займись. А я пощебечу з Мертрі.

Еймос театрально козирнув капітанові й потюпав до входу в

будівлю. Голден дістав із кишені ручний термінал і надіслав

Алексові інструкцію, як безпечніш скидати додолу припаси. Як і

звістив Еймос, Мертрі стояв біля входу в вежу й розмовляв із

кількома членами своєї безпекової команди.

— Ми розкопали кілька покритих мулом фундаментів, —

доповідала Вей, рукою через плече показуючи туди, де колись

була Перша Висадка. — Але навіть якщо де й лишилися

підвалини, не вціліло нічого з того, що на них будувалося.

— А як там рудня?

— Усе там як не покрито мулом, то залито водою, — сказала

Вей.

— Гаразд, — мовив Мертрі, схиливши набік голову й

посміхаючись їй своєю невеселою посмішкою. — А чи маємо ми

таких людей, що вміють довше затримувати дихання?

— Так, сер.

— То скажіть їм, солдате, хай попірнають і роздивляться, чи

лишилося під водою щось таке, чим ми могли б скористатися.

— Слухаюсь, сер! — сказала й відсалютувала йому Вей. І вона та

ще двоє безпеківців побігли кудись, лишивши Мертрі й Голдена

на одинці.

— Капітане Голдене! — привітався Мертрі, все з тією самою

пустопорожньою посмішкою.

— Пане Мертрі!

— Чим я можу підсобити вам сьогодні?

— Здається, я знаю, як розв’язати нашу спільну проблему: як

знову налагодити постачання, — сказав Голден. — Якщо ви

маєте волю поспівпрацювати зі мною над цим питанням.

Невесела посмішка Мертрі трохи розпружилася.

— Та воно чи не найперше в моєму списку нагальних завдань.

То поділіться зі мною.

І Голден підсумував усе це: і гіпотезу про інопланетянські

оборонні системи, що відслідковують високоенергетичні

джерела, й можливість повільного скидання припасів повітрям.

Виклав він це в термінах того, з чим