Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Тихо простояли Голден з Еймосом надворі, під стіною вежі

кілька хвилин, а їх пестив лагідний дощик. Це вже скільки літ

Голден не стояв під дощем? Якби все довкола нього не

розсипалося на друзки, то було б це майже приємним епізодом.

Еймос відкинув каптура й ну втирати дощівку в прищувату свою

лисину.

— Ну, то що ж, — мовив нарешті Голден. — Подамся я на

задвірки вежі.

— Нікого ж немає на тих задвірках, — сказав Еймос, а тоді, заплющивши очі, умився повною пригорщею дощівки.

— Міллер є.

— Це правда. Тоді моє товариство тобі зайве.

Еймос, мов пес, труснув головою, сіючи бризки навсебіч, а тоді

тюпки до входу в інобудівлю. А Голден рушив у протилежному

напрямі, остерігаючись смертоносних слимаків.

— Агей! — привітався Міллер, поставши біля Голдена з

блакитного спалаху.

— Нам треба поговорити, — замість привітання перейшов до

справи Голден. Носаком черевика відкинув слимака-смертоноса, що надто близько підповз до його ноги. Інший

смертослиз підкрадався до Міллерової ноги, але детектив чхати

на таке хотів. — Здається, активувалися оборонні системи

планети. Оце допіру збили шатла з припасами, а ще створили

якесь таке ніби поле на орбіті, яке притлумлює термоядерну

реакцію.

— А ти певен, що це тільки на орбіті? — звів Міллер одну брову

догори.

— Ну, сонце в небі не погасло. Маю я ще й такого діждати? Що, Міллере, і сонце згасне?

— Либонь, що ні, — відповів Міллер, стенувши плечима по-поясанськи.

— Ну гаразд, припустімо: сонце світитиме й далі. Але й без того

ми по вуха в біді. Кораблі не можуть скидати нам припаси, а без

реакторів вони небавом так і посиплються нам на голови з неба.

— Еге ж,— мовив Міллер.

— Залагодь це! — сказав Голден, роблячи агресивний крок до

детектива-привида.

Той тільки зареготався.

— Ну, як не заради нас, то хоч для себе самого зроби це! —

домагався Голден. — Та штукенція, що прикріплює тебе до мене, є простий шматочок липучки, приліплений десь на «Росі». То й

воно ж згорить. Залагодь — хоча б заради цього, якщо це тобі

так треба. Мені байдуже, чому чи навіщо, — просто зроби і край!

Міллер скинув капелюха й задивився на небо, ще й замугикав

якийсь мотивчик, що видався Голденові незнайомим. Капітан

бачив, як дощ падає тому на голову й краплями та струминками

стікає по обличчю. Але ж видно було й те, що частина дощу

просто пролітає крізь нього. Від споглядання такої моторошної

двоякості мов шпичка болю проколола Голденові мозок, то він

одвів погляд.

— І чим же, на твою думку, я міг би тобі підсобити? — спитав

Міллер. Він не сказав «ні».

— Ти був вивів нас із локдауну, коли ми опинилися в повільній

зоні.

— Хлопчику, скільки ще я маю тобі казати? Я — вивих, каліка.

Тоді просто так трапилось, що проблема з оборонною системою

брамного осередка виявилася відьмацьким горішком. А тут я

ніяк не контролюю цієї ситуації. Принаймні вконтролювати

можу зовсім небагато. А ця система розпадається. Пів планети

вибухне — і то ще може бути й не все.

— Ще щось може бабахнути? Скільки там ще лишилося того

добра?

— Ти мене питаєш? — знову засміявся Міллер.

— Але ж ти частина цього! Всього цього лайна майстрів

протомолекули. Якщо ти не годен це вконтролювати, то хто ж

годен?

— Є відповідь на це запитання, але тобі вона не сподобається.

— Ніхто, — сказав Голден. — Ти кажеш мені: ніхто.

— Та штукенція, що розкручує всю цю каламуть виром? Вона

просто творить цей матеріал. От хай «Росинант» випустить у

когось торпеду, то яка ймовірність того, що якийсь збій у роботі

машинерії змусить її позадкувати й сісти туди, де вона сиділа до

запуску? Оце з таким ти розмовляєш.

— А будь воно все прокляте, Міллере! — лайнувся Голден, а

договорити не стало духу. Не так-то й весело бути обранцем, пророком, коли боги над тобою буйні й вередливі, а їхній

оповісник — божевільний