Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

— Колись ти дуже пишався тим, що там працюєш, — із сумом зауважила вона.

— Колись. Що я знав? Я був шмаркачем, щойно з юридичного факультету, був радий будь-якій такій роботі, але тепер…

— Що? Скажи мені, — запитала вона вже наполегливіше.

— Ну, — нахилився він уперед, — пам’ятаєш того чоловіка, який підійшов до нас за барною стійкою в «Ожиновому заїзді» у п’ятницю ввечері й дав свою картку?

— Так.

— Ну, після своєї веселої дискусії з «трьома помагачами» я розглянув цю можливість.

— Що ти зробив?

— Подзвонив йому й поїхав на Мангеттен. Я наче… наче опинився в одній зі своїх мрій. Що там ті заможні нью-йоркські фірми! Зачекай, побачиш. Вони на двадцять восьмому поверсі. Краєвид там розкішний. Головне, вони буквально завалені роботою — так швидко зросла їхня слава в Нью-Йорку. Їм украй потрібен ще один адвокат.

— Що ти зробив, Кевіне?

— Спершу скажу тобі ось що: Пол не жартував. Там мені платитимуть удвічі більше, ніж я заробляв би цього року в «Бойл, Карлтон і Сесслер», навіть якби там вчинили правильно і взяли мене в повноправні партнери. А це — величезні гроші, Міріам. По-друге, я робитиму лише те, що хочу: розглядатиму кримінальні справи.

— Але що, як із цим не складеться? Тут у тебе все стабільно, тут щось вимальовується.

— Як це — «не складеться»? Оце так мені довіряє власна дружина. — Він негайно вдав засмучення, наче в суді.

— Я просто намагаюся…

— Я знаю. Будь-які великі кроки на кшталт цього лякають, але коли ти познайомишся з усіма… і це, Міріам, якраз найкраще для нас: усі інші молодші партнери, Тед, Дейв і Пол, одружені, а дітей ні в кого з них ще немає. Дейв, Тед і їхні дружини — приблизно наші ровесники. Ми зможемо спілкуватися з людьми, з якими нас щось об’єднує. Ну що насправді тебе об’єднує з Етель Бойл, Барбарою Карлтон чи Рітою Сесслер? Сама знаєш, вони досі вважають себе трохи кращими за нас, тому що я — не партнер. І не кажи мені, ніби ти не нарікала на те, що вони поводяться з тобою, як із дитиною.

— Але в нас є й інші друзі, Кевіне.

— Знаю. Але час розширити свої обрії, люба. Ці люди живуть і працюють у Нью-Йорку. Вони їздять на вистави, концерти, до художніх галерей, чудово відпочивають. Ти нарешті займешся тим, чим завжди хотіла займатися.

Вона відкинулася назад у задумі. Можливо, він має рацію, — можливо, вона все своє життя була надто самотньою. Можливо, час вирватися з кокона.

— Кеве, ти справді вважаєш, що це буде добрим кроком?

— Ох, люба, — відповів він, підвівшись і наблизившись до неї. — Це не просто добрий крок — це чудовий крок.

Він поцілував її й сів біля неї, а тоді взяв її за руки.

— Я не зробив би нічого такого, що засмутило б тебе, хоч яке щастя це обіцяло б мені. Це просто нікуди б не годилося. Ми надто… надто сильно зрослися.

— Так. — Вона заплющила очі та злегка закусила нижню губу. Він торкнувся її щоки, і вона розплющила очі.

— Я кохаю тебе, Міріам. Не уявляю, як чоловік може кохати жінку ще більше.

— Ох, Кеве…

Вони знову поцілувались, а тоді вона помітила на його мізинці новий перстень.

— Де ти це взяв, Кевіне? — Вона взялася за його руку, щоби піднести перстень до очей. — Перша літера твого імені?

— Ти не повіриш. Це подарунок від містера Мільтона, такий собі привітальний дар.

— Справді? Але звідки він міг знати, що ти пристанеш на його пропозицію?

— Ти зрозумієш, коли зустрінешся з містером Мільтоном. Він випромінює впевненість, авторитет, успіх.

Вона хитнула головою і знову поглянула на перстень.

— Золото щире, двадцять чотири карати, — сказав він, помахавши рукою.

— Ти справді захопився тією фірмою.

— Я знаю, — визнав він.

— А як же дорога туди, Кевіне? Ти ніколи не хотів їздити на роботу далеко.

Він усміхнувся.

— У містера Мільтона є чудове рішення, — хитнув головою він. — Усе це здається надто ідеальним, щоб бути правдою, але це — правда.

— Що? Розкажи, — підскочила вона на канапі.

Він посміявся з її нетерплячості.

— Ну, завдяки одній своїй справі багато років тому Мільтон, схоже, заволодів багатоквартирним будинком на Ріверсайд-драйв, і там зараз є вільна квартира.

— Ріверсайд-драйв? Тобто ми б переїхали до Нью-Йорка? — Її захват пригаснув, ледве почавши зростати. Він знав, що вона не надто любить жити в місті.

— Угадай, скільки ця квартира коштує.

— Гадки не маю.

— Шістсот тисяч доларів!

— Але ж, Кевіне, як ми можемо таке собі дозволити?

— Нам і не треба цього собі дозволяти.

— Я не розумію.

— Вона наша, допоки ми не будемо готові побудувати дім своєї мрії. Без орендної плати і взагалі. Навіть за електрику платити не треба.

У Міріам так сильно відвисла щелепа, що він мимоволі розсміявся знову.

— І уяви собі… Тед Мак-Карті та його дружина Джин, Дейв Котейн і його дружина Норма, Пол Сколфілд і його дружина Гелен мешкають у цій-таки будівлі.

— А де живе містер Мільтон?

— У квартирі в пентхаузі тієї ж будівлі. Усе як сказав мені сьогодні Тед Мак-Карті… «Джон Мільтон і партнери» — велика згуртована родина.

Її опір почав слабшати. Вона мимоволі зацікавилася ще більше.

— А що там з містером Мільтоном? Невже в нього немає дружини та рідних?

— Ні. Може, тому він і ставиться до своїх партнерів, як до рідні.

— Який він?

Кевін відкинувся назад і почав:

— Міріам, Джон Мільтон — найхаризматичніша, найсимпатичніша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

Коли Кевін розповідав їй про зустріч із ним, у нього з’явилося дивне відчуття, ніби він насправді переживає цю зустріч ізнову. Усі її подробиці лишалися свіжими в його пам’яті.

Згодом, тихо повечерявши, вони, психічно виснажені, пішли спати. Уранці Кевін списав на це психічне виснаження свій яскравий кошмарний сон. Він був у суді та знову обговорював справу Лоїс Вілсон — щоправда, цього разу, коли він поглянув на суддю, суддею виявився містер Мільтон, який схвально всміхнувся йому згори вниз. Кевін повернувся до Барбари Стенлі, яка гола сиділа на трибуні для свідків. Лоїс Вілсон стояла просто позаду