Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

йому впав в око якийсь предмет. Це була невеличка ювелірна скринька.

Він витягнув її, відкрив і побачив усередині золотий перстень на мізинець із вигравіруваною монограмою «К».

— Перевіряєте габарити крісла? — запитав Пол, увійшовши всередину.

— Що? Ой. Так. Що це таке? — Кевін простягнув перстень.

— Значить, уже знайшли? Просто дрібничка від містера Мільтона, привітальний подарунок. Він усім нам такі подарував.

Кевін з острахом вийняв перстень зі скриньки та приміряв. Він підійшов ідеально. Кевін підняв здивований погляд, але Пол явно анітрохи не вразився.

— Вирішальну роль, Кевіне, тут відіграють саме ці дрібнички, те, як він сумлінно показує свою відданість нам як людям.

— Розумію, — Кевін замислився на мить, а тоді відірвав погляд від персня, — але звідки він знав, що я погоджуся на роботу?

Пол знизав плечима.

— Як я вже казав, він чудово знається на людях.

— Неймовірно. — Він оглянув кабінет. — А цей… Джаффі?

— А що він?

— Цього ніхто не міг передбачити?

— Ми знали, що він у депресії. Йому всі допомагали. Містер Мільтон найняв малому няньку. Ми робили все, що могли, телефонували йому, заходили в гості. Ми всі почуваємося винними, усі відчуваємо свою відповідальність.

— Я не мав на увазі…

— О ні, — сказав Пол. — Ми всі живемо в одному будинку. Ми мали б зуміти йому допомогти.

— Ви всі живете в одному будинку?

— І ви теж із нами житимете. Навіть більше: ви оселитесь у квартирі Джаффі.

Кевін подивився вражено. Він не знав, як до цього поставиться Міріам.

— Як він… як він це зробив?

— Зіскочив зі свого патіо. Але не хвилюйтеся, — сказав Пол і швидко всміхнувся, — я не думаю, що та квартира проклята.

— Усе одно мені, можливо, варто тримати це в таємниці від дружини.

— О, звичайно ж. Принаймні допоки ви не обживетесь і вона не побачить сама, як вам безпечно і комфортно. Ще трохи — і її звідти не витягне навіть стадо диких слонів!

4

Лише перед з’їздом зі швидкісної дороги Кевін усвідомив, як сильно змінить власне життя та життя Міріам. Не можна сказати, що він хоч трохи про це шкодував, — зовсім навпаки, він на своїй пам’яті ще ніколи не сприймав своє життя та кар’єру так оптимістично. Просто він, наближаючись до ідилічного маленького району, в якому вони з Міріам планували провести все життя, усвідомив, що віддалиться разом з нею від того життя, яке їм уявлялося.

Проте всі прийдешні зміни будуть на краще, і Міріам теж має їм зрадіти, подумав він. А як же інакше? Більше грошей — це ще більший будинок мрії, ніж той, який вони собі уявляли. Їхнє життя стане різнобічнішим, і вони відійдуть від того, що тепер видавалося йому задушливим провінціалізмом.

Найважливіше ж, мабуть, те, що вони розширять коло своїх друзів і познайомляться з набагато цікавішими людьми, незмірно вищими за представників так званого витонченого вищого класу Блайсдейла. Двоє інших адвокатів, які працювали на фірмі Джона Мільтона, одразу йому сподобались, і він не сумнівався, що Міріам вони сподобаються теж.

Він повернувся до своєї адвокатської контори, перевірив повідомлення. Йому дзвонила Міріам, але він вирішив, що поговорить із нею, коли приїде додому.

Вони з Міріам жили в «Блайсдейл-Ґарденс», комплексі побудованих із кедру міських особняків у лісистій пасторальній місцевості просто за межами самого селища. Двоповерхові особняки були затишними та просторими, мали дров’яні каміни з цегли. У комплексі був громадський басейн і два ґрунтові тенісні корти. У перші роки спільного життя вони з Міріам аж ніяк не бідували, але, поглянувши на містечко під час швидкої поїздки додому, він несподівано усвідомив, що воно йому не до вподоби. У ньому було щось таке, чого він не бачив раніше: ця місцевість якось заколисувала своїх мешканців, робила пасивними. Тепер він побачив дещо більше, те, чого неможливо буде досягти, якщо вони залишаться тут.

Він заїхав у свій гараж, але дверей до будинку відчинити не встиг: їх за нього відчинила Міріам. Вона відступила до передпокою з занепокоєним виразом обличчя.

— Де ти був? Я думала, ти подзвониш мені до обіду й ми, можливо, зустрінемось. А ще, як ти знаєш, я чекала, коли ти розповіси, що сказав Сенфорд Бойл.

Він увійшов, обережно зачинивши за собою двері.

— Забудь про Бойла, забудь про Карлтона, забудь про Сесслера.

— Що? — Вона піднесла праву руку до основи шиї. — Чому? Вони не покликали тебе в партнери?

— Не покликали. Аж ніяк. Зовсім навпаки.

— Що ти маєш на увазі, Кевіне?

Він хитнув головою.

— Вони не звільнили мене, а радше порадили знайти щось таке, що більше пасуватиме моїй… моїй природі, — сказав він. Пройшов повз неї до вітальні й упав на диван.

Вона, явно приголомшена, залишилася позаду.

— Річ у твоїй останній справі, так?

— Гадаю, вона була останньою краплею. Розумієш, Міріам, я не підходжу їм, а вони не підходять мені.

— Але ж, Кеве… три роки до цього все завжди було добре, — скривилася вона. — Я знала, що тобі не слід було братися за цю справу. Знала. А тепер поглянь, що сталося, — вона заплакала.

Серце в неї загупало. Яке враження це могло справити? Кевін захищає відому лесбійку, а тоді втрачає роботу в одній з найпрестижніших фірм району? Їй уже вчувалися материні слова: «Я ж тобі казала».

— Розслабся, — усміхнувся він їй.

— Розслабитися? — Вона схилила голову набік. Чому він недостатньо засмучений? — Де ти був, Кевіне? — поглянула вона на годинник, що стояв на камінній полиці. — І ти якось рано повернувся, чи не так?

— Ага. Заходь. Сідай, — він погладив подушечку біля себе, — мені треба дуже багато тобі розповісти.

— Твоя мати дзвонила, — сказала вона так, ніби передбачила його слова й захотіла нагадати про його численні зв’язки з цією місцевістю.

— Я їй згодом подзвоню. Все гаразд?

— О, так. Вона хотіла привітати тебе з перемогою в суді, — сухо додала вона.

— Добре. Тепер вона зрадіє ще більше.

— Чому, Кевіне? — Міріам вирішила сісти навпроти нього, склавши руки на колінах.

— Не нервуй так, люба. Віднині й надалі ми будемо змінювати своє життя лише на краще.

— Як?

— Ну, звісно, я піду з «Бойл, Карлтон