Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— «Лінкольн-руління», я «Cессна-сім-три», позивний «Метро». Повертаю. Вперед, «Пен Американ», здоровило ти хуліганський.

Хихотіння, а затим:

— Дякую, золотце. Можеш підправити помаду, поки чекаєш.

Голос диспетчера дорікнув:

— «Лінкольн-вежа» всім бортам. Виходити в ефір тільки за необхідності.

Диспетчер нервувався, і Мел це відчував, попри звичну, професійну незворушність у голосі. Та хто б сьогодні зберігав цілковитий спокій, з такою погодою і повітряним рухом? Він знову з тривогою згадав свого брата, Кіта, що перебував під безжальною напругою керування повітряним рухом західного прибуття.

Переговори між вежею та літаками тривали без якихось пауз між передачами. Коли одна з розмов завершилась, Мел клацнув своїм перемикачем мікрофона.

— «Лінкольн-вежа», я «Машина-один». Я біля телетрапа шістдесят п’ять, продовжую рух до ЗПС три-нуль, де застряг «Боїнг-707».

Він слухав, поки диспетчер інструктував руління двох інших рейсів, які щойно здійснили посадку. Тоді:

— «Машина-один», я «Лінкольн-вежа». Вас зрозумів, їдьте за «ДіСі-9» «Ейр Канади»39, що виїжджає перед вами. Зупиніться перед ЗПС два-один.

Мел підтвердив. Бачив, як літак «Ейр Канади» саме виїздить з виходу на посадку, бачив вигнутий силует його високого величного хвоста.

Повільно та обережно Мел виїхав з місця стоянки в бік льотного поля, стежачи за «перонними вошами» — так працівники аеропорту називали засоби пересування, що оточували літаки на землі. Окрім звичних машин, було ще кілька автовишок — автомобілів з високими, рухомими платформами на кінці сталевих, зчленованих стріл. Бригади обслуговування на тих платформах тягнулися, щоб очистити сніг з крил літака, та розпилювали гліколь, аби сповільнити обледеніння. Самих чоловіків на таких незахищених позиціях укривав сніг.

Мел гарячково натиснув на гальма, ухиляючись від цистерни асенізаторів, яка тягнулася від місця стоянки, щоб спорожнити чотириста галонів свого смердючого вмісту, які перед тим викачали з туалетів літака. Цей вантаж вкинуть до подрібнювача, що стояв у спеціальній будівлі, якої інші працівники аеропорту уникали, а тоді відкачають до каналізаційної системи міста. Здебільшого все відбувалося без проблем, окрім коли пасажири повідомляли про загублені речі — зубні протези, сумочки, гаманці, навіть взуття, — які випадково опинялися в туалетах літака. Таке траплялося раз чи двічі на день. Тоді вміст відфільтровували, і всі сподівалися, що втрачену річ таки вдасться знайти.

Навіть без таких випадків, усвідомлював Мел, сьогодні санітарні бригади матимуть важку ніч. Керівництва аеропортів з досвіду знали, що відвідування санвузлів, як на землі, так і в повітрі, зростає разом із погіршенням погоди. Мел загадувався, скільки людей знає про те, що керівники санітарної служби аеропорту одержують щогодинні прогнози погоди та згідно з ними планують свою діяльність — від додаткового прибирання до частішої заміни засобів гігієни.

Реактивний літак «Ейр Канади», який йому було наказано супроводжувати, від’їхав від терміналу й підвищував швидкість руління. Мел також прискорився, щоб встигати за ним. Так спокійніше — оскільки склоочисники заледве справлялися зі снігом — мати хвостовий вогонь «ДіСі-9» перед собою за точку орієнтації. У дзеркалі заднього огляду він бачив обриси іншого, більшого літака, що тепер рулив позаду. Диспетчер руління попередив по радіозв’язку:

— «Ейр-Франс40-чотири-нуль-чотири», між вами та «Ейр ­Канада» їде транспорт аеропорту.

Дорога до перетину, де смугу три-нуль блокував «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», забрала чверть години. Перед тим Мел відокремився від потоку літаків на руліжній доріжці, зліт яких був запланований на двох інших діючих смугах.

Мел зупинив машину і вийшов. У тутешній темряві та ізольованості буря здавалася навіть жорсткішою та ­нестримнішою. На пустельній смузі свистав і завивав вітер. «Якщо сьогодні до нас заявляться вовки, — подумав Мел, — я не здивуюсь».

Якась похмура постать гукнула до нього.

— Це ви містер Патроні?

— Ні, не він. — Мел зрозумів, що йому також доводиться кричати, щоб співрозмовник почув його крізь вітер. — Але Джо Патроні вже в дорозі.

Чоловік, закутаний у парку, з посинілим від холоду обличчям, підійшов ближче.

— Будемо раді побачитися, коли він прибуде. Хоча біс його зна, що Патроні вигадає. Ми вже все спробували, щоб витягти цю хріновину. — Він вказав на літак, що похмуро бовванів за ними. — Результату — нуль.

Мел назвався, а тоді запитав:

— А ви хто?

— Інґрем, сер. Начальник бригади техобслуговування «Аерео-Мехікан». Хоча зараз я волів би мати іншу ­роботу.

Розмовляючи, двоє чоловіків підійшли ближче до непорушного «Боїнга-707», інстинктивно шукаючи укриття під крилами та фюзеляжем, що бовваніли зверху. Під здоровенним черевом літака ритмічно кліпало червоне аварійне світло. В його відблиску Мел бачив глибоко вгрузлі в болото колеса. На злітно-посадковій смузі й руліжній доріж­ці, що примикала до неї, ніби знервовані родичі, зібра­лася сила-силенна вантажівок та машин обслуговування, включно з паливозаправником, багажною машиною, поштовим фургоном, двома службовими автобусами й генератором на колесах, який оглушливо гурчав.

Мел щільніше закутався в комір пальта.

— Нам потрібна ця смуга якнайшвидше — сьогодні. Що ви вже встигли зробити?

За останні дві години, повідомив Інґрем, з терміналу прикотили старомодні авіаційні трапи, які вручну підсунули до літака, щоби по них вивести пасажирів. То була повільна й підступна робота, бо сходинки одразу ж замерзали. Одну літню жінку знесли на руках двоє механіків. Закутаних у ковдри дітей передавали з рук у руки. Тепер пасажирів не було — вони поїхали автобусами, разом зі стюардесами та бортінженером. Командир і другий пілот залишилися.

— Відколи пасажири покинули борт — ви намагалися зрушити літак?

Начальник бригади ствердно кивнув.

— Двічі запускали двигуни. Командир витискав з нього, що міг. Та