Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— І яка ситуація зараз?

— Ми знімаємо інший баласт, сподіваємося, це допоможе. Більшу частину пального, — додав Інґрем, — висмоктали до цистерн — а воно становило значну частину маси літака, бо баки були вщерть заповнені перед зльотом. Багажний та вантажний відсіки в череві літака спорожнили. Поштовий фургон забрав мішки з поштою.

Мел кивнув. Пошта, наскільки він знав, усе одно вирушить за місцем призначення. Поштовий відділ аеропорту щохвилини перевіряв розклади авіакомпаній. Вони точно знали, де їхні мішки з поштою, тож, якщо виникала затримка, співробітники швидко перекидали їх з одного літака на інший. Пошта з нерухомого літака принаймні буде в кращому стано­вищі, ніж пасажири. Не більш ніж через пів години вона відправиться на інший рейс, за необхідності, непрямим шляхом.

Мел спитав:

— Вам ще щось потрібно?

— Ні, сер — поки всього вдосталь. У мене тут більша частина нашої бригади з «Аерео-Мехікан» — близько десятка людей. Зараз половина з них відмерзають в одному з автобусів. Патроні, можливо, знадобиться більше людей, залежно від того, які в нього будуть ідеї. — Інґрем обернувся, понуро розглядаючи нерухомий літак. — Але якщо хоче­те знати, це буде довга робота, нам потрібні важкі крани, домкрати і, можливо, пневматичні мішки, щоб підняти крила. На більшу частину цього всього нам доведеться чекати до завтра. А сама робота може забрати весь день.

Мел різко відповів:

— Ні, це не може забрати весь день ні завтра, ні навіть сьогодні. Смугу треба звільнити… — Він раптово замовк, здригнувшись від неочікуваного тону, який вразив його само­го. Різкість була непередбачуваною, майже страхітливою.

Мел знову здригнувся. Про що він говорив? Запевнив себе: то все погода — жорсткий, лютий вітер, що гуляв по аеропорту, розкидаючи густий сніг. Дивно, але відтоді, як він вийшов з машини, його тіло мало би призви­чаїтися до холоду.

З протилежного боку льотного поля долинало рокотіння реактивних двигунів. Воно досягло крещендо, а тоді затихло, коли рейс здійнявся в повітря. За ним ще один і ще. Там все було гаразд.

А тут?

Чи не так? На якусь мить у нього з’явилося передчуття. Натяк, не більше; інтуїція; дух наближення серйознішої проблеми. Йому, звісно, варто ігнорувати це; імпульсам та передчуттям не місце в житті прагматика. Тільки одного разу, дуже давно, він переживав таке ж відчуття — впевненість у тому, як нагромаджуються події, як вони призводять до фатального, непередбачуваного кінця. Мел пам’ятав той кінець, який не зміг відвернути… ніяк.

Він знову глянув на «Боїнг-707». Корпус вкривав сніг, його обриси розмилися. Здоровий глузд казав: окрім заблокованої смуги та незручностей зі зльотами над Медоувудом, нічого страшного не відбувається. Тільки неприємна ситуація, без жодних травм, жодних очевидних збитків. Оце й усе.

— Ходімо до моєї машини, — сказав він начальнику бригади «Аерео-Мехікан». — Візьмемо рацію й запитаємо, що до чого.

Дорогою він пригадав, що Сінді скоро нетерпляче очікуватиме його в місті.

Мел залишив пічку в машині ввімкненою, тож всередині їх зустріло приємне тепло. Інґрем зі вдячністю простогнав. Він розстебнув пальто й нахилився вперед, щоб розігріти руки під потоком теплого повітря.

Мел перемкнув частоту радіоприймача на службу тех­обслуговування аеропорту.

— Пульт контролю снігоборотьби, я «Машина-один». Денні, я зараз на заблокованій смузі три-нуль. Подзвони у службу техобслуговування «ТВЕ» та перевір, що там із Джо Патроні. Де він? Їде, чи як? Прийом.

Голос Денні Ферроу прохрипів крізь гучномовець на приладовій панелі автомобіля:

— «Машина-один», я пульт контролю снігоборотьби. Виконаю. І ще, Меле, телефонувала ваша дружина.

Мел натиснув на кнопку мікрофона.

— Вона залишала номер?

— Так.

— Пульт контролю снігоборотьби, я «Машина-один». Денні, віддзвонись їй, будь ласка. Скажи, мені шкода, але я трохи запізнюся. Тільки спершу розвідай про Патроні.

— Зрозумів. Чекайте. — Рація затихла.

Мел запхав руку в кишеню свого пальта й дістав пачку «Мальборо». Запропонував Інґрему.

— Дякую.

Обоє прикурили, спостерігаючи за тим, як лобові склоочисники шарпаються туди-сюди.

Інґрем кивнув на освітлену кабіну літака «Аерео-­Мехікан».

— Сучий командир, певно, плаче у своє сомбреро. Наступного разу так дивитиметься за синіми вогнями руліжки, ніби то свічки на вівтарі.

Мел запитав:

— У вашій наземній бригаді мексиканці чи амери­канці?

— Ми всі американці. Тільки такі довбануті, як ми, працювали б у таку кінчену погоду. Знаєте, куди той рейс направлявся?

Мел похитав головою.

— Акапулько41. Перед тим, як це сталося, мені б довелося з пів року горбатитися на роботі, щоб опинитися на цьому рейсі. — Начальник бригади реготнув. — Ви уявіть собі: виходиш на борт, гарненько втелющив свою задницю в крісло, а тут тобі кажуть, що мусиш виходити. Чули б ви, як вони тут усе матюкали, особливо жінки. Я навіть кілька нових слів вивчив.

Радіоприймач знову ожив.

— «Машина-один», я Пульт контролю снігоборотьби, — заговорив Денні Ферроу. — Побалакав із «ТВЕ» щодо Джо Патроні. Вони дістали звістку від нього, але чоловік застряг у дорозі. Прибуде десь за годину, як мінімум. Він передав повідомлення. Мене чуєте?

— Чути добре, — сказав Мел. — Читай повідомлення.

—