Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

7

Монреаль, 29 листопада 1914 року

Зведення численних таборів у Квебеку і в Канаді перестало бути тільки чутками. Навіть якщо канадський уряд і намагався тримати своє рішення в секреті якомога довше, новина ширилася, як пороховий дим, і розпалювала уяву в’язнів. Такі заходи переважно мали на меті заспокоїти населення, стурбоване присутністю на своїй території чужинців, у яких вбачало ворогів.

— На північному заході провінції солдати почали готувати концентраційний табір, — повідомив Микола своїй дружині, коли вона прийшла відвідати їх 29-го листопада.

Ліна слухала з недовірою.

— Може, знову чутки.

— Військові явно отримали наказ не патякати, бо не хочуть про це говорити. Але брат Стефана Бойка, шевця, чия майстерня згоріла у серпні, дістався аж до Абітібі[7] в пошуках роботи, і йому запропонували працювати в одному з місць, призначених для в’язнів.

— Бойко тут із вами?

— Так, його заарештували. Його документи, що засвідчують особу, згоріли в майстерні під час пожежі, але офіцер, який його зупинив, відмовився вірити. Його інтернували, бо він був безробітним й ішов на народний суп, щоб поїсти.

— Він заїка, тому міліція могла подумати, що він не сповна розуму, — зауважила Ліна.

— Маєш рацію, не так багато треба, щоб мати нормальний вид, якщо не говориш мовою країни.

— Думаєш, вас теж туди відправлять?

— Усе можливо. Бойко казав, вони звели вишки, і робітники натягують колючий дріт довкола будівель. Ясно, що не для того, щоб зробити там зону відпочинку.

— А де це — Абітібі?

— Не знаю, але десь дуже далеко на півночі, якщо я правильно зрозумів.

Ліна заплакала. «Ми приїхали до Канади з надією, що більше не боятимемося за нас і наших дітей, — подумала вона, — і ось мій чоловік і син — в’язні. Їх навіть збираються відіслати в концтабір».

— Я навіть уявити не могла, що з нами станеться таке тут, в Америці, — з жалем мовила вона вголос.

— Ти занадто довірлива, мамо, — втрутився Петро, який до цього часу мовчав. — Начальство скрізь однакове, що в Україні, що в Канаді. А бідняки, як ми, мають мовчати й підкорятися. Ми не багато значимо у їхніх очах. Для одних ми — гарматне м’ясо, й нічого більше, а для інших — небезпечні вороги.

Повертаючись післяобідньої пори додому, Ліна заглянула до церкви. Вона не могла допомогти своїм, тому сказала собі, що тільки молитва може їх хоч якось захистити.

У середині грудня Микола й Петро дізналися, що вони в списку тих, кого перевозитимуть на північний захід провінції Квебек. Дата ще не була визначена, але перекладач повідомив їм, щоб готувалися. Групи направлятимуть, починаючи із середини січня.

— Підготуватися! Наче в нас великий багаж, що маємо брати із собою! — похмуро ображався Петро.

Майор, який повідомив їм новину, дав зрозуміти, що більшість утримуваних буде переведено у табір Спіріт Лейк.

— Як каже Бойко, Богом забуте місце посеред тайги, за чотириста миль від Монреаля, — уточнив батько, — але хоча б зостанемося у Квебеку. А є й такі, кого відправлять на канадський захід.

За кілька днів, після меси, Ліна й Олена запитали кюре Бельвілля про географічне положення Спіріт Лейку. Він запросив їх до пресвітерської.

— Міріам, додайте два місця до мого столу, — сказав він служниці. — Ці дами обідатимуть зі мною.

Стара покоївка окинула презирливим поглядом обох жінок. Її хрещеник тільки-но переправився на той берег, як тут казали, щоб битися на боці британців. Тож ці дві австро-угорські українки були небажаними в місці, яке вона вважала своєю пресвітерською.

Пообідавши зі своїми гостями, кюре Бельвілль провів їх до свого кабінету, де на всю стіну висіла карта світу. А поряд висіла карта Квебеку. Олена зупинилася перед першою з них й обвела контур України, думаючи про свого батька. Де він тепер, Антон Ловенець?

— Ходіть гляньте, сказав їй священник, указуючи рукою на північний захід провінції.

— Жодної назви міста там, куди ви показуєте, — зауважила Ліна.

— Абітібі — нова територія, яку Квебек приєднав усього шістнадцять років тому, а моя карта набагато старша. Бачите оці простори вздовж онтарійського кордону? Амос десь тут.

Він показав пальцем місце поряд із річкою Аррікана.

— Якщо в мене правильні дані, то табір Спіріт Лейк звели всього за кілька миль від поселення.

— Ви чули про нього? — здивувалася Олена.

— Загально. Минулого тижня я отримав лист від одного з моїх колишніх вікаріїв, Жозефа Лавальєра, він тепер живе в Амосі. Він згадав, що почалися якісь роботи, і регіон отримав нове дихання. Тоді я не пов’язав ці факти, та чим більше думаю, тим більше переконуюся, що говорив він саме про будівництво цього табору, куди направлять Миколу й Петра. Щоб обладнати його, потрібно багато робочих рук.

— Видається, що той куток відірваний від усього, — зауважила Ліна.

— Тільки минулого року, пізньої осені, було укладено останні рейки трансконтинентальної дороги, що з’єднала Квебек із Вінніпегом. Тепер, коли залізниця перетинає Абітібі, ця частина Квебеку відкрита для колонізації. Я постійно отримую листи