Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

випадок англійських інтелектуалів, які, «зручно вмостившись у своїх кабінетах чи клубах», підписують тексти, де «оборонцями свободи» називають комуністів, які в Іспанії примушують письменників підписувати маніфести чи виступати по радіо так, як їм вигідно. З усього цього він робить висновок, що іноземна громадська думка у певних випадках являє собою «військове втручання» у внутрішні справи країни, щось, що може мати «хімічні» (летальні) наслідки для її розвитку. Звісно, ця теза не витримує критики: прийняти її означало би виправдати утиски свободи слова і думки під претекстом національної безпеки. Вона не визнає того, що у випадку будь-якої диктатури зазвичай за кордоном знають краще, що діється всередині країни, бо цензура перешкоджає тим, хто від неї страждає, повністю усвідомлювати ситуацію, в якій вони живуть. (Пригадую, як 1958 року в пансіоні на вулиці Кастелло в Мадриді, де я жив, ми кожного вечора слухали зведення новин «Радіо Париж», аби дізнатися все те, що цензурована іспанська преса приховувала чи перекручувала).

Насправді це дивовижне твердження відображає досаду і терзання душі, які переживав Ортеґа під час громадянської війни, в якій, на його думку, європейські інтелектуали ідеалізували Республіку з ідеологічних причин, не беручи до уваги антидемократичну сваволю і безчинства, які також чинилися в її лоні. Через це Ортеґа не міг і не хотів ставати на бік однієї зі супротивних сторін, особливо відколи дійшов висновку, що протиборство відбувається не стільки між демократичною Республікою і фашизмом, скільки між останнім і комуністами — альтернатива, яку Ортеґа так само відкидав. Щоправда, хоча він це не оприлюднював, з його листування і свідчень наближених до нього людей, видно, що він, схоже, в якийсь момент повірив, що Франко і франкісти є меншим злом. Це, звісно, аж ніяк не означало, що він симпатизував фашизмові, то був вибір з відчаю. Це була помилка, за яку йому безжально докорятимуть наступні покоління і яка відштовхне від його творів інтелектуальні прошарки, звані прогресистами. Бо й справді, коли йдеться про вибір між двома тоталітаризмами, меншого зла не існує (це як вибирати між СНІДом і невиліковним раком), і сам Ортеґа мав нагоду пересвідчитися в цьому, коли в 1945 році, по завершенню Другої світової війни, повернувся в Іспанію, гадаючи, що після перемоги союзників над фашизмом можна буде зробити щось для демократизації його країни зсередини. Йому нічого не вдалося зробити, він просто жив у ситуації внутрішнього вигнання, в майже підвішеному стані: йому не дозволили вернутися на університетську кафедру, стежили за ним назирцем, а ще існувала загроза, що фалангісти, які хотіли привласнити його твори, перекрутять їх, — його не покидало відчуття фрустрації та фіаско. Тому останні десять років свого життя він прожив як прийдеться, постійно виїжджаючи до Португалії.

Ортеґа-і-Ґассет і Республіка

Ортеґа-і-Ґассет з радістю прийняв встановлення Республіки як початок епохи громадянського і культурного прогресу для Іспанії. На перших республіканських виборах його було висунуто кандидатом у кортеси і обрано депутатом від провінції Леон. У грудні 1921 року в Мадриді в «Ревіста де Оксіденте» з’явилася його книжка під назвою «Виправлення Республіки (статті і промови)», яка засвідчує його захват новим режимом. Останньому вже виповнився рік, і Ортеґа робить йому декілька критичних зауважень, проте на засаді солідарності і підтримки. У своїх виступах на законодавчому зібранні, як і в статтях у пресі в перший рік існування Республіки, він висловлюється не лише від себе, але й від імені своєї «невеличкої групи» — «Республіканського об’єднання інтелігенції». Мимохідь скажемо, що то була не така вже й невеличка група. За словами Шломо Бен-Амі, через два тижні після свого створення «Республіканське об’єднання інтелігенції» налічувало п’ятнадцять тисяч членів, передусім студентів, викладачів та інтелектуалів[25]. У жовтні 1932 року Ортеґа розпустив об’єднання, аргументуючи це тим, що Республіка вже є «достатньо міцною»[26].

Книжка містить також промову, яку Ортеґа виголосив 6 грудня 1931 року в мадридському «Реаль Сінема», в якій він дуже аргументовано пропонує створити велику республіканську національну партію, щоб захистити новий режим, і пропонує деякі поправки до того, що той здійснює. Задум очолити велику політичну силу не мав успіху через найрадикальніший курс і шалене протистояння, які пережила республіка у подальші роки, що остудило захват новою системою з боку таких демократів, як Ортеґа, аж до розчарування у ній, яке й висловив у символічній статті «Не те, не те!»

Його ідея новопосталої Республіки була дещо наївною та ідеалістичною — «створити сильну, перспективну і щедру республіку» (с. 64), — але він однозначно не приймає монархію: звинувачує її в тому, що вона перетворилася на «субстанціональний безлад» і служить «консервативним класам», чий «абсентеїзм» він енергійно засуджує, а ще ганьбить їх за те, що вони виводять з країни капітали і зовсім не цікавляться долею Іспанії в той момент, коли витворюється нова держава. Він заявляє, що не є католиком, і пояснює, що його ліберальна і демократична сутність зробила з нього демократа: «Я прийшов до Республіки, як і багато інших, спонукуваний палким сподіванням на те, що нарешті, через багато сторіч, нашому народу, його добрій волі, дозволять направити власну долю, упорядкувати самого себе, як це робить кожен здоровий організм; цілком вільно, без жодного насильства, заново об’єднати свої внутрішні спонукання — задля того, щоб у нашому суспільстві кожен індивід і кожна група були тими, ким вони є, не спотворюючи через тиск чи протекцію своєї щирої справжності» (с. 156).

Його ідеї щодо нової республіки були дуже загальними і риторичними — він виступав за автономію і проти федералізму — і в кожному разі аж ніяк не передбачали насильства, що запанує в країні через розгнузданий екстремізм правих і лівих, насильства, яке все більше тривожило громадянський сектор, який, як і він сам, сподівався від нового режиму епохи економічного прогресу, спокою і стабільності, свободи і цивілізованого співіснування політичних сил; Ортеґа визнає, що не розуміється на економічній темі; однак він інстинктивно розуміє, що це основне і вирішальне питання для успіху чи провалу нового режиму. Тому він радить сформувати експертну групу економістів, яка б консультувала уряд щодо його економічної політики, навіть якщо це будуть закордонні спеціалісти, коли в самій Іспанії немає висококласних спеціалістів і професіоналів у фінансових питаннях.

Ґречність філософа

Читати Ортеґу завжди є задоволенням, естетичною насолодою — через красу і невимушеність його стилю: чіткого, пластичного, ясного, вишуканого, з невичерпним вокабуляром, приправленого іронією і доступного всякому читачеві. Через цю останню особливість його прози дехто заперечує, що він є філософом, і каже, що він лишався всього лиш літератором чи журналістом. Я був би радий, якби