Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Кімната моя була простора. Напевне, як вся наша з бабусею квартира. Світла. Стіни в біло-бежевих тонах з золотим орнаментом. Величезне вікно. Підійшовши до якого, я побачила ту ж альтанку та квіти. Поруч з вікном стояло трюмо, на якому стояли різні баночки та шкатулки. Я підійшла і відкрила одну з баночок, звідти пішов цитрусовий аромат з нотками хвої, інша була солодко-квіткова. Закривши їх я відкрила одну зі шкатулок, там були різні шпильки для волосся та заколки. В інші гарні прикраси. Потім мою увагу привернуло широке деревʼяне ліжко. Зовсім не таке, як було в Овкині. Більше схоже на звичайне ліжко тільки дуже масивне. Зі стелі, над ліжком, звисала біла тюль. Сівши на ліжко, я відчула мʼякість та свіжість. Так би і завалилася спати. Ще в кімнаті було двоє дверей. Одні, як виявилося, вели до ванної кімнати. Посеред якої стояла ванна, але кранів ніяких ніде не було. Бідні служниці, поки наносять стільки води, то і померти можна. Біля ванної теж була купа різнокольорових баночок. Напевне для догляду за тілом. За іншими дверима була гардеробна кімната. Там висіло багато вбрання, в різних відтінках. «Можливо він завів мене не в ту кімнату?» подумала я. Адже таке відчуття, ніби тут хтось уже живе. Стільки всього.

-Ну як, оглянула кімнату. -подивившись на голос, я побачила короля. Встиг уже переодягнутися. На ньому були чорні штани та чорна сорочка, зверху якої два ґудзики були не застебнуті. І так хотілося розтібнути і інші. Провести рукою по його кубиках. Я мимоволі прикусила одну губу. Так, знову не туди понесло. Він мене бутаражить і мені це не подобається. Потрібно бути з холодною головою та думками.

-А це точно моя кімната? Стільки всього? 
-Так, то все твоє. Якщо щось не подобається кажи мені або своїй служниці, замовимо інше.

Мені стало ніяково. Я ніколи не дозволяла іншим купувати щось собі, щоб не відчувати себе винною. Навіть коктейлем пригостити не дозволяла, а тут купа всього. Ще й такі прикраси. 
-Мені не зручно користуватися … -почала я але Людомир підійшов до мене і не дав договорити, перебивши.

-Це найменше, що я можу зробити для тебе. -сказав він і провів рукою по волоссю. В мене аж мурашки пішли по шкірі від такого, здавалося, безневинного жесту. 
-Скажи, навіщо ти мене сюди привіз? 
-А ти сама не розумієш? -відповів, питанням на питання. Але я вже нічого не розумію. Це все ніби то не зі мною. І з одного боку я хочу почути : «Тому що я кохаю тебе більше за життя і так далі», а з іншого - не хочу сподіватися , а потім розчаровуватися. У нього напевно стільки жінок було. Взяти навіть ту ж саму Данку. Як би мені прикро не було це признавати, але вона дуже гарна. І вони проводили ночі разом. А що якщо я гірша. Ком в горлі так боляче скував, що я розірвала наш зоровий контакт і відвернулася до вікна.

-Не розумію. Мені здається, я нічого не розумію. -з розпачем сказала я. 

-Іноді достатньо просто відчувати, дозволити собі відчувати.

Я не хотіла продовжувати про це розмову. Зарано ще про це говорити. 
-Коли ми почнемо навчання? 

-Спочатку відпочинь. Якщо щось потрібно, кажи Глаші. Це твоя служниця. 

Він вказав на двері. А там стояла невисока щупленька дівчина, з опущеними до підлоги очима. З того, як вона перебирає пальці, було видно, як дуже вона нервує.

-Мені потрібно зайнятися справами. А потім ми разом, якщо ти не проти, повечеряємо. Глаша все тобі покаже і розкаже. Навчання почнемо завтра. -закінчивши, він поцілував мене в верхівку голови і пішов. Я провела його поглядом, потім сказала до Глаші:

-Глашо, я Маша. Скажи, мені будь ласка, як тут можна прийняти ванну.

-Я зараз все зроблю. -сказала служниця і кинулася до дверей, які вели до ванної кімнати.

-Ні, стій. -служниця зупинилася і перевела на мене великі від страху очі. Таке було відчуття, ніби я її зараз зʼїм.

-Не бійся мене. Я тебе не скривджу. Просто хочу, щоб ти мені показала, як набирати ванну. Я за собою доглядати, звикла сама.

Вона махнула і ми пішли. Виявляється, тут замок зачарований. Тепло, світло, вода, все це залежить від сильного емоційного позиву. Наприклад: підходиш до ванни і думаєш про те, що бажаєш щоб ванна набралася і вона набирається з водоспада, схожий мені показував Людомир на криші, тільки менший. Якщо температура води не така, гарячіша потрібна або прохолодніша, теж подумки відправляєш імпульси. Як цікаво. І так і зі світлом і з температурою в кімнаті. Глаша мені розповіла де яка баночка, що для чого. Де рушники. Я залізла у ванну, сипнула собі якоїсь речовини, схожої на морську сіль, пахне лісовими ягодами але шипить. І вляглася. Як мені бракувало ванни. Яке це блаженство. Так лежала досить довго. Вода взагалі не вихолоняла. Пальці на руках та ногах гарненько обмякли. Вилізши з ванної, я обмотала рушником волосся, іншим тіло. Треба спитати у Глаші чи нема тут чогось, щоб сушити волосся? Подумки я вже говорила, але без результату. Вийшовши з кімнати, я помітила Глашу біля вікна. Яка щось емоційно махала та сміялася. Тихенько підійшовши, помітила на вулиці хлопця, який стояв біля клумби і теж щось махав. Але побачивши у вікні мене, враз нагнувся і почав обрізати кущі. А дівчина повернулася, посмішка одразу зникла і почала тараторити:

-Міледі, не гнівайтеся. Ви були у ванні, а тут у вікно вирішила подивитися. Не карайте його, краще мене…

-Тихо. Я ж сказала, що я тебе не скривджу і твого, тобто садівника теж. -посміхнулася я. Кохання. Хто ми такі, щоб йому заважати. Але така поведінка визвала у мене підозри. Невже Людомир так сильно за все наказує, що дівчина така залякана. Потрібно буде допитатися в неї. Вибравши легеньку сукню лавандового кольору, сіла за трюмо і попрохала Глашу, щось зробити з волоссям, хоча воно було ще трішки вогке. Виявилося висушити волосся тут можна тільки сонечком. Вона почала обережно розчісувати волосся, а в мене виникла ідея.

-Глашо, а давай прогуляємося? Ти мені покажеш задній двір. Можливо щось або когось цікавого зустрінемо. -підморгнула я у відображення. У дівчини промайнула посмішка, яку вона одразу ж сховала.