Джеймс Грем Баллард - Висотка

убезпечені ланцюжком. Коли вона поглянула на Вайлдера, напружено пригадуючи його, він зрозумів, що вона чекала на його приїзд. Вона була водночас байдужою та неспокійною, як глядач, змушений дивитися, як хтось потрапив в аварію. Вайлдер пригадав, що розповів про мету своєї подорожі одній із жіночих груп.

— Джейн, ти чекала на мене, як приємно.

— Вайлдере... Я не можу...

Вайлдер не встиг відповісти: раптово відчинилися двері сусідньої квартири. На прибульця з неприхованою ворожістю втупилися податківець із 40-го поверху і перекачаний хореограф, з яким Вайлдер не раз грав у м'яча в спортзалі на 10-му поверсі.

Зрозумівши, що всі ці люди чекали на нього, Вайлдер розвернувся, але коридор виявився заблокованим. Група із шести мешканців височилась із вестибюля, що біля ліфта. Вони були одягнені у спортивні костюми та білі кеди і на перший погляд нагадували групу підлітків-розбишак: у кожного з них у руках була полірована бита. Очолював цю немолоду, але бадьору групу, що складалася з біржового маклера, двох педіатрів і трьох солідних учених, Ентоні Ройял. Як завжди, він красувався в білій мисливській куртці, яка завжди дратувала Вайлдера: таке вбрання пасувало би хіба що доглядачеві зоопарку. Коридорні лампи освітили біле волосся Ентоні Ройяла та шрами, що яскраво виднілися на суворому чолі, ніби стривожені знаки питання. Він рушив у бік Вайлдера, помахуючи хромованою тростиною, ніби дрючком. Вайлдер дивився, як полірована поверхня виграє світлом, із задоволенням чекаючи на можливість затиснути нею Ройялеву шию.

Розуміючи, що потрапив у пастку, Вайлдер голосно розсміявся з групи розбишак. Коли світло згасло — спочатку попереджувально кліпнувши, а потім зникнувши зовсім,— Вайлдер притиснувся спиною до стіни, пропускаючи нападників. Дерев'яні бити зацокали в темряві довкола нього, вибиваючи добре відрепетируваний дріб. У відчинених дверях помешкання Джейн Шерідан загорівся ліхтар.

Нападники взялися за справу. Перші бити закружляли в ліхтарному світлі. Без жодного попередження Вайлдер відчув на плечах шквал ударів. Перш ніж звалитися з ніг, він схопив одну з бит, але інші повалили його на килим, до ніг Ентоні Ройяла.

Коли Вайлдер прокинувся, то виявив, що лежить розпростертий на канапі у вестибюлі цокольного поверху. Навколо нього блищали люмінесцентні лампи, їхнє світло відбивалось у скляних панелях стелі. Здавалося, це безплідне сяйво споконвіку горіло десь усередині його голови. Двоє мешканців, що пізно поверталися додому, чекали на ліфт. Міцно вчепившись у портфелі, вони не звертали уваги на лежачого, очевидно, вважаючи, що він п'яний.

Обмацуючи побиті плечі, Вайлдер потягнувся та погладив шишку за правим вухом. Коли він зміг піднятися, то поплентався від канапи до скляних дверей. Шереги припаркованих машин тяглися в темряву, готові везти його в тисячі напрямків. Він вийшов на холодне нічне повітря. Тримаючись за шию, подивився на фасад висотки. Він майже розгледів вогні на 37-му поверсі. Раптом він почувся розчавленим як громадою будівлі, так і тяжкістю власної поразки. Його лиха й непродумана спроба піднятися вгору будівлі закінчилася приниженням. У якомусь сенсі його відкинула сама висотка, а не Ройял зі своїми друзяками.

Відірвавши погляд від даху, він побачив дружину за якихось двадцять метрів від себе, вона стояла на балконі та дивилася на нього. І хоч одяг його був розідраний і обличчя розбите, її погляд був спокійний, наче вона його більше не впізнавала.

7

Приготування до від’їзду

алеко вгорі, на 40-му поверсі, до від'їзду готувалися двоє перших мешканців.

Весь день Ентоні Ройял і його дружина пакували речі. Після ланчу в спорожнілому ресторані 35-го поверху вони повернулися додому, де Ройял провів останні, як він уже це розумів, години у висотці. Закриваючи проектну студію, він не поспішав: просто настав час залишити будівлю, і Ройял неквапливо виконував останнє ритуальне завдання.

Система кондиціонування не працювала, і відсутність її знайомого дзижчання — колись джерела роздратування — бентежила Ройяла. Нехай із нехіттю, але він змушений був визнати те, від чого останній місяць відхрещувався і докази чого мав просто перед очима. Величезна будівля, яку він допомагав проектувати, помирала, її життєві функції згасали одна за одною: вода, коли вимкнули насоси, зникла, електрощити на поверхах повибивало, ліфти застигли в шахтах.

Ніби від співчуття, занили старі рани на ногах і спині. Ройял сперся на свої креслення, відчуваючи, як біль поширюється від колін до паху. Схопивши хромовану тростину, Ройял вийшов зі студії та рушив мимо столів і зачохлених крісел до вітальні. Через рік після аварії він зрозумів, що біль можуть утамувати лише постійні вправи, а гру у сквош із Робертом Лейнгом він пропустив. Так само, як і фізіотерапевт Ройяла, Лейнг казав, що травми, отримані в автокатастрофах, заживають довго, але Ройял останнім часом почав підозрювати, що рани діють за своїм власним таємним сценарієм.

Три спаковані вранці валізи стояли напоготові в холі. Ройял подивився на них, сподіваючись, що вони належать комусь іншому. Він ніколи не користувався цими валізами; і роль, яку їм належало зіграти в його особистому Дюнкерку, тільки додавала ситуації приниження.

Ройял повернувся до майстерні, продовжуючи знімати креслення та проектні дослідження, прикріплені до стін. Цей невеликий офіс у переробленій спальні, який він використовував для роботи над проектом,— колекція книг і креслень, світлин і креслярських дощок, спочатку призначених для того, щоби надати сенсу меті його одужання,— невдовзі перетворився на своєрідний приватний музей. Більшість планів і дизайнерських досліджень після його аварії було замінено колегами, але старі фасади концертного залу та телестудій, як і світлина Ройяла, на якій він стояв на даху висотки в день переїзду, дивним чином описували більш реальний світ, ніж будівля, яку він зараз збирався покинути.

Рішення з'їхати з квартири, що і без того вже відкладалося занадто довго, давалося нелегко. Як би сильно Ройял, як один з архітекторів, не ототожнював себе з висоткою, його внесок був не дуже великий, але, на жаль, стосувався тих ділянок, що викликали найбільшу ненависть мешканців — вестибюля 10-го поверху, початкової школи, оглядового даху з дитячим садом зі скульптурами та ліфтових холів. Ройял із небувалою ретельністю підбирав матеріали для оздоблення стін, тепер обмальованих непристойностями. Це було дурницею з його боку, але він не міг не сприймати всіх цих написів на свій рахунок, зокрема й тому, що не сумнівався у ворожості сусідів до нього особисто,— і хромована тростина, і біла вівчарка давно перестали бути реквізитами.

Власне кажучи, повстання цих успішних професіоналів проти будівлі, яку вони придбали у складчину, не відрізнялося від десятків добре описаних повстань мешканців