Юлія Феліз - Той, хто тобі потрібен, Юлія Феліз

— Соломіє, — одна з наших вожатих кличе мене з вулиці. Це дивно, бо в мене зараз перерва і ми домовилися, що вона займеться репетицією вокального номера для вечірнього концерту.

Я виходжу на балкон, щоб спитати, що трапилося, і в мене перехоплює подих.

— Марк?

Він перетинає галявину, яскраво освітлену сонцем. Дивиться на мене. На ньому джинсові шорти і жовта футболка.

— Що ти тут робиш? — я спускаюся вниз по дерев’яних сходах і зупиняюся на останній сходинці.

— Я був на змаганнях весь цей час. Вчора повернувся і змусив Таню зізнатися, де ти ховаєшся від мене. Оскільки ти не відповідаєш на мої дзвінки, мені довелося приїхати сюди.

Діти зацікавлено дивляться на нас і хихотять, особливо дівчата зі старшої групи. Я прошу напарницю зайняти їх чимось корисним, щоб вони припинили витріщатися на нас. Я схвильована і роблю вигляд, що без мене колеги не впораються і допомагаю шикувати дітей по парах, бо час іти на вечерю.

— Соломіє! — він вимовляє моє ім’я хриплим голосом, від якого у мене мороз по шкірі. — Ну ж бо, сонечко, поглянь на мене.

Я повертаюся до нього обличчям. Від погляду його красивих синіх очей мені болить серце. Він полегшено зітхає, його голос тремтить. За три кроки він долає відстань між нами і торкається моєї щоки. Я заплющую очі, намагаюся не піддаватися його чарамк. Він поправляє моє волосся.

— Що ти тут робиш? — питаю, не розплющуючи очей.

— Якби ти прочитала мої повідомлення, то знала б. Я не припиняв тобі писати з тієї хвилини, як ми розлучилися в будинку твоєї бабці. А потім ще раз, і відправив голосових повідомлень днсяток. Але ти дуже вперта дівчинка і любиш робити все по-своєму. Тому я приїхав.

— Ти приїхав, — я хочу зволожити губи, але мій язик сухий і прилип до піднебіння, — я сумувала за тобою.

Він посилає мені чарівну посмішку.

— Я сумував за тобою кожної секунди, відтоді, як ти втекла від мене. Я хотів наздогнати тебе, але побоявся, що твої батьки здогадаються, що між нами щось трапилося, а я не хотів псувати їм такий чудовий день.

Його погляд пом’якшується, і він торкається моїх губ подушечкою великого пальця.

— Ти зводиш мене з розуму.

Я кусаю губу.

— Ось тому в нас нічого не вийде. Ми дратуємо один одного, зводимо з розуму. Постійно сваримося.

— Ось чому ти мені так подобаєшся, Солю. Твій войовничий характер завжди приваблював мене. Якби ти не була найкращою подругою моєї сестри, я б давно добився твоєї прихильності.

— Не бреши, що Таня стояла на заваді, — тицяю пальцем Марку в груди. М’язи такі тверді, що стає боляче. — Ти просто не хотів розлучатися з твоїми шанувальницями.

Він стогне і закриває обличчя руками.

— Це не так. Ми з Киролом домовлялися, що не крутитимемо шури-мури з вами. А він перший порушив правило. Та зрештою я не скаржуся. Сестра щаслива з ним. І ми теж можемо. Мені байдужі всі інші дівчата. Я хочу, щоб ти була моєю.

— О, так ти ігнорував мене з благородних міркувань? А потім вирішив ощасливити їх всіх, зробивши мене нещасною? — не здаюся я.

Я знову хочу вдарити його, але він ловить мої руки і притискає до грудей.

— Я знаю, що ти думаєш про мене. Знаю, що ти не впевнена, що я можу бути вірним, але я обіцяю, що не дивитимусь на інших дівчат. 

Він бере мене за підборіддя і піднімає, щоб зазирнути мені в очі.

— Мені це більше не потрібно, Соломіє.

По моєму тілу пробігає тремтіння.

— Я боюся, що рано чи пізно ти зробиш мені боляче.

Він торкається губами моїх губ, а моє серце тріпоче.

— Я ніколи не скривджу тебе. Я вдячний, що ти дала мені шанс. Не бійся. Довіряй мені, будь ласка.

Його слова — відлуння моїх почуттів. Я втекла, бо не вірила, що ми можемо бути разом. Поруч із ним я почуваюся на краю провалля. Розкрити йому серце — це як стрибнути з моста в річку, знаючи, як там глибоко. Я боялася, що кохаю його більше, ніж він мене.

Я не кажу нічого. Просто обіймаю його за шию і притуляюся лобом до його підборіддя. Він зрозумів мене. Марк стискає мене в обіймах і піднімає в повітря. Наші губи зустрічаються в поцілунку, від якого моє серце готове вистрибнути з грудей. Я сміюся, коли він кружить мене. За вічними сварками ми приховували, як сильно бажаємо один одного. 

— І як моя дівчинка почувається серед дикої природи? — він знову кепкує з мене. Мабуть, він ніколи не припинить це робити.

— Я намагаюся не заходити далеко в ліс і використовую засоби від комах та іншої нечісті.

— Я б дуже хотів залишитися і рятувати тебе від хрущів і метеликів, але мушу їхати на збори.

— Надовго? — мені сумно. Не встигли ми знайти один одного, як змушені розлучатися.

— Лише місяць. Ти закінчиш свою роботу тут, і я повернуся. І тоді вже не розлучатимемося.

Я ховаю обличчя на його грудях.