Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

у будинку на Другій лінії протягом усього часу жалоби. Ні вдень, ні вночі не відходячи від вбитого незмірним горем батька, він з усіх сил намагався його втішити. Одного вечора, коли подув пронизливий осінній вітер, Юґірі мимоволі згадав далеке минуле. О, якби він міг повернути той давній день, коли у напівтемряві покоїв побачив чарівне обличчя покійної Мурасакі! Але відразу згадав, як ніби уві сні вдивлявся в її передсмертне обличчя, і відчув щемливий біль у грудях. Ховаючи свій сум від людських очей, він схилив голову і тихенько зашепотів ім’я будди Аміди: «Аміда-буцу!Аміда-буцу!» — старанно перебираючи пальцями намистини чоток разом із перлинами сліз.

«Як згадую з любов’ю

Той далекий осінній вечір,

То одразу бачу наче уві сні

Обличчя в темряві досвітній

Під час останньої розлуки...»

На жаль, і спогади були переповнені болем.

Зібравши у будинку на Другій лінії високоповажних монахів, Ґендзі звелів їм упродовж сорока п’яти днів звертати молитви до будди Аміда і читати сутру Лотоса. Такий обряд ще більше підкреслював глибину загального горя. Ні вдень, ні вночі на його очах не висихали сльози, а навколишній світ наче губився у тумані. Перебираючи у пам’яті подробиці власного життя, він переконувався, що не тільки обличчям, що відбивалося в дзеркалі, він завжди виділявся серед людей, але і багатьма талантами, проте вже у дитинстві зазнав чимало прикрощів, немов Будда давав йому зрозуміти, яким ненадійним і мінливим є цей світ. На жаль, він не слухав повчань Будди, допоки не відчув на собі силу цього останнього безприкладного нещастя. Тепер ніщо вже не прив’язувало його до світу і тільки душевна розгубленість стояла йому на заваді, щоб піти обраною дорогою. Ґендзі невпинно благав Будду хоч трохи ослабити його страждання.

Звідусіль, починаючи від Імператорського палацу, численні гінці приносили щирі співчуття, але Ґендзі залишався байдужим, бо його, готового відректися від світу, вже не хвилювали житейські справи. Водночас він не хотів, щоб люди вважали його жалюгідним стариганом, який через свою легкодухість поспішив постригтися у монахи, і тим самим тільки збільшив непідвладні йому страждання.

Часто приходили листи і від Великого міністра у відставці, завжди чутливого до чужого горя, бо його, як нікого іншого, глибоко засмутила передчасна смерть особи такої незвичайної краси. З великим сумом він згадав, що й мати Юґірі{55} померла у тій же порі. Багато з тих, хто оплакував її тоді, давно покинули цей світ. «Зрештою, хіба не все одно, коли померти — раніше чи пізніше?» — подумав він і, поглядаючи на похмуре небо, що вселяло тугу, написав Ґендзі довгого і зворушливого листа, якого передав через свого сина, Куродо-но сьосьо. Лист закінчувався так:

«Здається, ніби сьогодні

До мене повернулася та давня осінь

І на мої рукави,

Що не встигли висохнути,

Лягла нова роса...»

А Ґендзі відповів:

«Не знаю я,

Колись, а чи сьогодні

Роса лягла рясніше,

Але осіння ніч

Завжди нестерпна...»

Він не відкрив міністрові всього, що тепер було у нього на душі, бо добре знав, що той побачить у цьому ознаку малодушності, а тому, щоб справити приємне враження, подякував йому за щире співчуття.

Тепер Ґендзі одягався у темніше вбрання, ніж колись, після смерті Аої{56}. Людям, наділеним щасливою долею і високим становищем у світі, на жаль, зазвичай часто заздрять. Іноді вони самі, хизуючись своєю перевагою, сповнені зарозумілості, завдають страждань іншим людям. А от покійна Мурасакі володіла рідкісним умінням привертати до себе людей, навіть простих слуг. Будь-який, навіть незначний, її почин викликав завжди загальну похвалу, бо була вона людиною з тонким розумом і чутливим серцем. Тому навіть люди, ніяк з нею кревно не пов’язані, тепер плакали, слухаючи стогін вітру і комашині голоси. Ще важче було забути про горе тим, хто хоч раз мав щастя її бачити. Багато з її відданих служниць, не бажаючи залишатися у цьому світі без своєї улюбленої господині, прийняли постриг і подалися в гори, якомога далі від мирської суєти, доживати свій вік у монастирі.

Від імператриці Акіконому з палацу Рейдзей безперервно приходили зворушливі листи, сповнені безмежного смутку:

«Чи не тому,

Що поля побляклі

Її очей не вабили,

Покійна не любила

Осінніх днів?..

Тепер нарешті я це зрозуміла...»

Байдужий до всього на світі, Ґендзі, однак, не міг відкласти цього листа. «Тепер лише спілкування з нею може принести хоч якусь відраду...» — думав він, не встигаючи рукавом обтирати сльози на обличчі і неспроможний відразу написати відповідь.

«Хотів би я,

Щоб Ви із піднебесся

Хоч раз побачили,

Яким мені став осоружним восени

Оцей мінливий світ...»

Згорнувши листа, Ґендзі ще довго сидів у задумі.

Відчуваючи, що його власне здоров’я з кожним днем підупадає, він часто навідувався у жіночі покої, щоб хоч якось розвіятися. Розпорядившись, щоб у молитовні не було зайвих жінок, він ревно повторював ім’я будди Аміда. Колись вони з дружиною мріяли прожити разом тисячу років, але, на жаль, настала неминуча розлука. Тепер ніщо не заважало йому прагнути спільного з нею відродження у Чистій землі Будди на квітці лотоса, і заради цього постригтися в монахи. І тільки побоювання того, що про це скажуть люди, зупиняло його.

За підготовку поминальних служб, не дочекавшись від батька ясних вказівок, взявся Юґірі. Хоча Ґендзі вже був готовий піти шляхом Будди, але минали дні й місяці, а життя здавалося йому сном. Імператриця Акасі також сумувала, ні на мить не забуваючи Мурасакі.

Чарівник

Головні персонажі:

Ґендзі, 52 роки

Принц Хьобукьо, Хотару, молодший брат Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, 31 рік, син Ґендзі

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, 24 роки, дочка Ґендзі й пані Акасі

Третій принц, Ніоу, 6 років, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі

Третя принцеса, монахиня-мирянка, Сан-но мія, 26—27 років, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Каору, 5 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно —Ґендзі)

Пані Акасі, 43 роки, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Ханацірусато, пані Літніх покоїв, кохана Ґендзі

Із настанням яскравої весни душа Ґендзі, втративши надію заглушити біль утрати, поринула у непроглядний морок. Як і завжди, у перші дні року приходило багато відвідувачів з поздоровленнями, але, пославшись на недугу, він нікого не приймав і, тільки дізнавшись, що завітав його молодший брат, принц Хьобукьо, велів провести його до себе.

«В моєму домі

Тепер нема кому

Радіти квітам,

Тож навіщо знову

Весна{57} сюди прийшла?» —

сказав він принцові, а той відповів крізь сльози:

«Прийшов сюди я,

Щоб вдихнути пахощів{58},

А не для того,

Щоб, як звичайно, весною,

Квітами помилуватися».

Спостерігаючи, як принц проходить під червоною сливою, Ґендзі, захоплений його стрункою постаттю, подумав, що ніхто краще за нього і не вміє милуватися квітами. У цей час вони тільки почали розпускатися. Раніше о цій порі тут звучала б музика, але нинішньої весни все було по-іншому.

Жінки, які здавна були на службі в Мурасакі, постійно ходили у жалобному вбранні й, хоч ні на мить не забували про покійну,