Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Розділ 3.

Тиждень пролетів доволі швидко. Я всю себе віддала хатнім справам і лікарській роботі. Першу половину дня проводила у Марфи, іншу ж витрачала на садок біля хати та городні грядки, котрі потребували мого термінового втручання. Весна вже сповна заступила у свої права, тому потрібно було попіклуватися про майбутній врожай. Садівником я завжди була не надто вправним, проте морква, цибуля, картопля й інша непримхлива городина зі мною дружили.

Робота допомагала мені забутися: зайнята, я не згадувала за зраду Ореста, його напад у лісі, заступництво звіра, убивство невинного вовка й загалом черству натуру колишнього коханого. На заручини Ореста й Килини не пішла, хоча святкування було гучним і щедрим, за словами гостей. Наречена опісля дуже горда ходила, наче королівська пава. А от її наречений особливого щастя не випромінював, все снував, наче у воду впущений. І жодні багатства, жодна обіцяна батьком влада погоди йому не грали.

Іноді в гості забігала Лідія. Вона безупинно захоплювалася чужинцем, який після важких поранень майже повністю став на ноги і тепер працею віддячував людям за рятунок. Хоча зовсім нещодавно вона ж стереглася його, як вогню і клялася, що збирається десятою дорогою обходити.

- Ти бачила, який він сильний?! Віз дядька Архипа однією лівою підняв! А який швидкий! Всього за три хвилини в інший кінець селища пригнав! – вихвалялася вміннями чоловіка подруга з нездоровим блиском в очах. Вона поводилася наче найвідданіша його прихильниця, я навіть мимоволі почала ревнувати.

Не його – її.

- Нормальній людині це не під силу. До того ж тій, яка зовсім недавно піймала собою дерево. І неабияке, а гофера! Гофера! На місці інших, я б давно задумалася… – зазначила похмуро.

- Покинь, – відмахнулася дівчина, - хіба не знаєш, що жодна магія тут не діє. Нелюдина навряд чи би вижила.

- І те правда, – зітхнула.

- Скажи мені от що: ти ж на ярмарок поїдеш? Пам'ятаю, раніше дуже навіть хотіла, а тепер виглядаєш так, ніби тебе змушують банально просто жити.

- Не знаю. Якось уже настрою нема.

- Тоді знайди. Не хочу їхати в компанії Килини та її подружок: неприємні вони мені. Та й самою бути – сумнівна насолода. Ну хіба тобі важко? Заради мене, будь ласка.

- Та ні, – знизала плечима, здавшись: - Заради тебе й з тобою – хоч на край світу.

Відвідати ярмарок і справді хотілося. Таки подія для наших країв це здавна визначна. Щороку з тутешніх селищ за Межу виходять мандрівні купці. Вони подорожують світом, назбируючи різні багатства, після чого повертаються до Сан-Пареського поля, де влаштовують масштабний розпродаж. Десятки, якщо не сотні, наметів із найрізноманітнішими дарами стоять там упродовж тижня. Опісля купці відпочивають і знову відправляються у мандри.

Поселень у нас тут достатньо багато, аби був попит на подібну продукцію. От тільки я достеменно не знаю, скільки. До Сан-Паресу всього день пішим ходом – відстань не надто мала, але й не велика. Дорога зазвичай проходить цікаво: з музикою, піснями й веселою балаканиною. Можливо, це допоможе мені розвіятися.

Пам’ятаю, три роки тому батько привіз у подарунок своїй улюбленій доньці дуже гарне багатошарове намисто із дрібних червоних бусин, а ще гарну скляну шкатулку для прикрас, і навіть куртку із незвичної, проте теплої тканини, м’якої на дотик. Від неї зовсім не смерділо лисячим хутром, як від моїх старих. І парфуми колись теж привозив – о-о що то за запашна кольорова вода! До того моменту я й не знала, що таке існує. Опісля не раз пробувала відтворити аромат, але, на жаль, не вийшло.
Сама я на ярмарку була лише раз – минулого року. Батька не стало, тому довелося вперше поїхати, аби побачити хоч трохи світу за межами невеличкого селища. Пам’ятаю, саме тоді ми з Орестом почали повноцінно спілкуватися, стали друзями, а згодом і парою...

Але час іде, життя не стоїть на місці. Одні люди приходять, інші, навпаки, зникають – у цьому немає нічого дивного. Мені не залишається нічого іншого, окрім як довіритися своїй вдачі та сподіватися на її милосердя.

Наша невеличка подорож до Сан-Паресу почалася суботнього ранку. У центрі поселення зібралося понад три десятки людей, охочих відвідати знаменитий ярмарок. Староста після заручин єдиного сина не втратив хорошого настрою й організував декілька возів для зручного пересування. Всього в один влазило близько шести-восьми людей. Ймовірність натрапити на погану компанію була не високою, проте в нашому з Лідією транспорті, як на зло, опинилися всі мої недруги: Орест із Килиною, Килинина подруга Серсея та її брат Роджер, а також таємничий чужинець, що одним своїм поглядом вганяв мене у схвильований холод. Я, на відміну від інших жителів Мефесу, не обманювалася добродушною натурою врятованого, бо прекрасно пам’ятала про те, що сталося в ніч святкування дня Серця. І про його дивні слова в день убивства звіра теж.

Цей чоловік щось приховує, і я навіть близько не хочу знати, що саме. Сподіваюся, незабаром він покине Мефес і припинить мене лякати однією своєю присутністю. Знаю, моє ставлення до нього може здатися, на перший погляд, упередженим, проте я знаю, що відчуваю. А відчуваю я ворожнечу, спровоковану загрозою смерті. А це вже не абищо.

Хай там що, діватися було нікуди. Довелося, зціпивши зуби, терпіти загальну неприязну увагу до моєї скромної персони. І зі словом «терпіти» я аж ніяк не перебільшувала, бо недруги накинулися на мене, наче зграя голодних собак.

- Анно, чому тебе не було на заручинах? Батько ж запрошував усіх охочих… – почала солодкуватим голоском Килина, виділивши слово "батько".

- Очевидно, що я до їх числа не належу, – пояснила спокійно.

- Невже ти не щаслива за свого найкращого друга? Мені здавалося, ви з Орестом непогано ладнали раніше.

Дружба? Он як тепер називають стосунки між закоханими! Здається, я гарно відстала від життя. Або ж неправильно щось розуміла.

- Ну чому ж, – усміхнулася, - дуже навіть щаслива. Дякую, що врятувала мене від найбільшої помилки в моєму житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍