Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Боюся, не того ви звіра вбили, – кинула мисливцям навздогін гірке, - справжній хижак досі підло ховається в шкурі... козла.

Хотілося плюнути Оресту межи очі. Дуже хотілося. Іншим разом обов'язково це зроблю. Коли не буде свідків.

- Що ти мелеш, жінко! – насмішкувато кинув хтось із чоловіків.

Натовп не став чекати свого ватажка та пішов далі. Наблизившись до мене зовсім близько, хлопець тихо попередив:

- Гляди-но, я ж не лише гарчати вмію, а й кусаюся гарно, – і зубами для вірності клацнув.

Здригнувшись, відступила на крок, спиною врізавшись у чужинця, чия важка рука опустилась мені на плече.

- Зачепиш її, хлопче, жаліти не стану, – грізно попередив той, вступившись за мене.

Орест скривився, проте нічого не відповів, лиш поквапився наздогнати інших.

- Дякую, – зітхнула, поплентавшись похмурою задумливою хмарою додому.