Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

Розділ 5

Каміла

   Найгірший день народження у моєму житті. Про святкування батьки сповістили повідомленням на останній парі. Свято, якщо його так можна назвати, мало відбутися у одному з батькових ресторанів, тому були екстрені збори, а я терпіти не можу поспіх. Освіжила макіяж, зачіску не міняла та одягнула сукню хвойди, яка вже  чекала на ліжку, турботливо приготована мамою.

   Цей день навіть з попереднім не зрівняється, коли батьки привели на свято Давида і поставили мене перед фактом, що це мій майбутній чоловік. Старший на тринадцять років. Нижчий за мене навіть коли я без підборів, на маківці уже з’явилася лисина, а пузо, як в Арні у фільмі «Джуніор»[1]. Та на відміну від Шварцнегера, у мого нареченого маленькі щурячі очі, які він ховає за окулярами в безглуздій оправі, та здоровенний горбатий ніс. За те він син батькового бізнес-партнера.

   До цього мене готували з раннього дитинства: весілля після випуску з університету і робота у сімейному бізнесі. Але вчора Давид почав наполягати на більш близькому знайомстві, у горизонтальній площині, адже ми уже рік як заручені. Не знаю, що має трапитися, аби я пішла на це з власної волі. І так з жахом думаю про першу шлюбну ніч… Та ще й цей нахаба намалювався.

   Після сварки з Давидом побігла до вбиральні, де зустріла дівчину, котра ніяк не могла впоратися з сукнею:

- Бісове шмаття, щоб я ще раз його одягнула! Ну Вітецький! Хотів сукню? Сьогодні у тебе буде дефіле від спальні до вітальні і назад.

- Вибачте, вам допомогти? – сукня, очевидно, весільна. Не пишна, але довга, у фасоні русалки.

- Так, благаю, - розвертається від раковини до мене та складає руки у благальному жесті. – Спочатку нудило, тепер хочу туди, - тицяє на кабінку, - а сама впоратися з лахміттям сатани не можу.

   Допомогла їй із сукнею, а коли вийшла – зустріла свого нахабного одногрупника. Ще й, очевидно, сексуально стурбованого. Хоч я і не досить досвідчена, але зрозуміла, що мені в живіт впирався зовсім не ліхтарик у його кишені.  Від дотиків його гарячих долонь навіть на мить здалося, що я хочу піддатися, адже мурахи-зрадниці, що помчали риссю моїм тілом та сконцентрувалися внизу живота гарячим клубком, змусили втрати розум. Я мало не віддала йому свій перший справжній поцілунок! Але згадка розповіді Альбіни про те, що він змусив її робити у клубі вмить мене протверезила. Врізавши нахабі коліном у пах я втекла. Більше того вечора я його не бачила. Намагалася взагалі навіть не дивитися у сторону бенкетного залу, вдавала, що батькова розмова з Давидом – найцікавіша річ у світі.

   Та сьогодні нарешті субота. Можу увесь день провести на іподромі.

   Якович привозить мене ще о восьмій ранку. Прямую до роздягальні. Переодягаюся у чорні бриджі, білу футболку, одягаю черевики, фіксую краги[2], зав’язую низький хвіст та одягаю шолом. Зі спеціально відведеного місця беру усе необхідне для сідлання Гермеса.

   Хоч і тато не дозволяє мені брати участі у змаганнях з конкуру[3], але я активно тренуюся зі своїм конем. Лише у ті моменти, коли ми долаємо чергову перешкоду я відчуваю себе вільною. Наче у всьому світі лишаємося я та кінь: обганяємо вітер, зминаємо стебла ковили та мчимо до обрію, аби зловити сонце, котре тоне за горизонтом. Лише тут я щаслива та по-справжньому вільна.

   Після тренування веду Гермеса на луг. Проводжу з ним ще годину, поки він щипає траву, та повертаємося до стійла. Знімаю свій шолом і беруся знімати усе екіпірування зі свого скакуна.

- Він схожий на Максимуса з «Рапунцель». Чому у нього так стоїть хвіст? – здригаюся від уже знайомого голосу. Гермес вловлює мій настрій та починає метушитися.

- Спокійно, хлопчику, - погладжую морду коня. - Цей бевзь не знає, що ти арабський скакун – один, з найдавніших скакових коней та найрозумніших тварин на світі, - повертаю голову до хлопця. – Ти що тут робиш?

- Працюю. Вірніше, відпрацьовую, - демонструє відро з вівсом. – То це нормально, що у нього так стоїть хвіст? І ніздрі такі великі, наче ти за них тримаєшся, коли перескакуєш перешкоди. Я спостерігав за вами. Круто!

- Це нормально, - сухо відповідаю, ігноруючи його похвалу, але голос все одно тремтить під чіпким сірим поглядом.

- Не хочеш вибачитися за вчорашнє?

- Ні, - відповідаю, не дивлячись на нього та знімаючи уже підпругу.

- Ти поранила мою гордість, - боковим зором бачу, як прикриває пах долонею.

- Твоя гордість не відсохне, її щодня живить твоє непомірне его. Я за неї не хвилююся. І не смій більше до мене лізти ні губами, ні причандалами.

- Ти сексуальна, худа трохи, відгодувати б тебе і…

- Заткнися, - це хвора тема, яку я не маю наміру обговорювати з цим лобурякою, - і йди займися справами. У Гермеса ще стійло не вичищене. І Східний Вітер, - махаю в сторону вороного коня позаду, - зараз перестрибне загорожу і нападе на відро у твоїй руці.

- Яка ти сувора, Клементинко. Що вище ніс, то більше поваги?

- І ти так роби. Тоді тебе, можливо, й називатимуть Поважні Штани[4].

- Адам.

- Його здали на м’ясобійню. Власник козел.

- Що?

- Жеребця Адама здали на м’ясокомбінат. Два тижні тому, - відкладаю в сторону останній елемент – вальтрап – і беруся розчісувати гриву. Гермес це любить. – Чому ти за нього запитуєш?

- Мене звати Адам, - то он воно що.

- Будь чемним хлопчиком, Адаме, - розвертаюся у його сторону корпусом, - неси овес Східному Вітру і берися за стійла, бо, як бачиш, з Адамами тут розмова коротка.

   Заводжу коня у стійло. Забираю екіпірування та прямую до виходу, не зважаючи на хлопця. Потрібно його максимально ігнорувати. Я сама не своя поруч з ним. А втрачати контроль - заборонено.

- Зачекай, - наздоганяє біля виходу, - дай допоможу, - забирає усі речі з рук, - куди нести?

- Ходімо, - йду до потрібного приміщення. – Клади ось тут, - вказую на відведене мені місце у кімнаті для інвентарю. – Дякую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍