Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Я широко відкритими очима дивлюся на це чарівне видовище ні в силах вимовити й слова.

Вода. Така м'яка і тверда одночасно. Вона може пестити ніжними дотиками, а може сточувати прибережні скелі.

Хвилі, збиваючи, б'ються об кам'яний берег, піднімають купу бризок, які долітають до нас. Я іноді їх відчуваю на губах, щоках, руках. Солоні краплі, так схожі на сльози.

─ Я час від часу приходжу сюди подумати. Спостерігаючи велич природи, її силу і могутність, розумієш, що ти всього лише маленька піщинка в цьому величезному світі ...

Я дивлюся на Кіана. Його долоня вже давно мене не підтримує. Зараз він стоїть, заклавши руки за спину, і невідривно дивиться на горизонт, синява якого зливається з темною морською блакиттю.

─ Чи світах ... ─ додаю я, не подумавши.

Кіан на хвилину завмирає, а потім різко розвертається до мене: ─ Світах?

Перелякано кліпаю очима, поступово усвідомлюючи, наскільки дурною і небезпечною була моя обмовка. Ось у кого насправді довгий язик, а не у Гертруди.

Миттю відводжу погляд назад, на море, немов нічого такого я не сказала важливого, і незворушно відповідаю:

─ Так, світах. Чи не думаєш же ти, що ми одні у всьому Всесвіті? Він занадто великий для єдиного Домхейна.

Я не бачу обличчя чоловіка, але відчуваю його посмішку:

─ Ні, не думаю.

Ми на кілька хвилин замовкаємо, милуючись красою природи.

─ Айні, я б волів надалі, щоб ви мене попереджали, коли зберетеся на вулицю, ─ порушує він мовчання. ─ Власне, я і прямував до вас дати доброго прочухана. На твоє щастя, леді Гертруда спала, а поки ми йшли сюди, я трохи охолов.

─ Не треба лаяти Гертруду! ─ поспішно виправдовуюсь, уникаючи дивитися чоловікові в очі. ─ Це повністю була моя ідея, її я переконала, взявши змором і безсовісним шантажем.

─ Ти знаєш, ось ні крапельки в цьому не сумнівався, ─ гмикає чоловік. ─ У твоїх талантах я переконався ще, коли ти була моєю студенткою.

Мені хочеться відповісти, що я і зараз його студентка, але зовсім інші почуття починають розгоратися в моїй душі.

─ Ем ... А я що, ув’язнена в замку, і мені не можна навіть на вулицю виходити? ─ гнівно примружую очі.

─ Ти не ув’язнена, ─ дивиться на мене, наче я говорю оту дурість. ─ Але довгий час була на межі життя і смерті. І я б вважав за краще, спочатку особисто переконається, та ще й отримати висновок майстра Уалтара, перед тим, як дозволяти тобі настільки серйозні зміни в режимі дня.

Мовчки скриплю зубами, абсолютно не згодна з таким. Я ж, врешті-решт, не в піший похід по Ері зібралася, а просто спустилася в сад і більшу частину часу взагалі сиділа або лежала. І, якщо вже на те пішло, дехто сам мене притягнув сюди, я ходити ніде крім, як по сходинках замку, не збиралася.

Похмуро дивлюся в очі некроманта, в яких світиться виклик. Підбиває мене на суперечку? А ось і не дочекається! Я краще промовчу.

Ми повільно повертаємося назад, я відчутно починаю припадати на ліву ногу. Навіть підтримка чоловіка мало допомагає, і ми рухаємося воістину черепашачим кроком. Я прям, відчуваю, як він починає потихеньку закипати, але тримається молодцем, не висловлюючи свого невдоволення. А нічого було мене скелі тягнути.

Ми вже майже підійшли до кам'яної огорожі саду, коли терпінню чоловіка приходить кінець, і він чи то з риком, чи то з зітханням, підхоплює мене під коліна і стрімко несе до замку. Проходячи повз Гертруди, з подивом помічаю, що поважна дама все ще солодко спить, спираючись на стовбур молодий вишні і так і не випустивши спиці з рук.

─ Леді Гертруда, ─ гаркає Кіан, порівнявшись в жінкою. Доглядальниця підстрибує і здивовано озирається на всі боки. ─ Зберіть речі і занесіть в кімнату леді Айні.

Роздаючи вказівки, некромант навіть не уповільнює крок, а продовжує нести мене до замку. Трішки ошелешена, зустрічаюся поглядом поверх його плеча з незворушними очима Гертруди. Вона, весело підморгнувши мені, неспішно потягується і починає скрупульозно змотувати нитки і збирати рукоділля в кошик. І як це розуміти?

У кімнаті Кіан акуратно вкладає мене на ліжко.

─ Завтра з ранку я попрошу зайти до тебе майстри Уалтара. Нехай він огляне, як просувається твоє одужання. І якщо доктор схвалить, можете щодня з Гертрудою здійснювати свої «пікніки »в саду. Але на скелі тільки зі мною. Домовилися?

Я мовчки киваю, зрадівши подібними вказівками.

─ Тоді, до завтра Айне, ─ прощається некромант і збирається вже йти.

─ Кіан! ─ зупиняю його. ─ Я вже майже дочитала підручник з «Некромантіі і евокаціі». Можна мені за наступний рік? Або щось зі списку рекомендованої літератури в кінці книги, ─ заявляю я, і з задоволенням спостерігаю за неприкритим здивуванням на обличчі чоловіка.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно