Джефф Вандермеєр - Засвідчення

— Завтра, — сказав він. — Подивлюся це завтра. — Або ні. Жодних сюрпризів. Жодного задоволення від зберігачів дивних таємниць. Жодної передчасної дивини. Для одного разу йому справді досить, йому доведеться цієї ночі підперезати стегна, щоб відновитися для подальшої зустрічі. Є така дещиця в тих людях, які прагнуть вам щось показати: іноді їхня зацікавленість у тому, щоб наділити вас знаннями, пов’язана з якимсь вуаєристським садизмом. Вони чекають на Погляд або на Реакцію, і таким людям усе байдуже, аби тільки воно викликало певний дискомфорт. Керманич запитав себе, чи не підставила Ґрейс Вітбі для цього після тієї розмови, і чи не різновид це певного практикованого розіграшу: мовляв, сунь руку — і він побачить, що вся вона вкрита дощовими черв’яками, або ж відімкне скриньку тільки для того, щоб випустити звідти пластикову змію.

Тепер пташок заметушився, раптово падаючи вниз, і нелегко було розрізнити літуна у світлі пізнього вечора.

— Вам треба побачити це хоч зараз, — мовив Вітбі якимсь зажурено-замисленим і болісним тоном. — Краще пізно, ніж ніколи.

Але Керманич уже обернувся до Вітбі спиною та попрямував до входу, а потім — до (благословенної) автостоянки.

Пізно? І наскільки пізно, на думку Вітбі?

4. ВІДНОВЛЕННЯ

В автомобілі можна було передихнути, розслабитися, перемкнутися з одної діяльності на іншу. Містечко Гедлі було за сорок хвилин їзди від Південного Округу. Воно лежало на берегах річки, яка лише за дванадцять миль далі впадала в океан. Гедлі було досить великим містом, щоб мати своє лице і культуру, але не настільки, щоб бути принадою для туристів. Люди переїжджали туди, хоча воно не було аж таким «чудовим містом для створення сім’ї». Між розкиданими на одному кінці набережної крамницями й доріжками під кронами дерев втислися натяки на певну якість життя, почасти притишені торговими рядами, які променями розходилися назовні від околиць. У цьому місті був маленький приватний коледж із центром образотворчих мистецтв. Можна було пробігтися вздовж річки або пройтися зеленою зоною. Та все ж таки Гедлі був доволі млявим, особливо влітку, він міг із чарівного за одну ніч перетворитися на непривітний. Тиша, коли вмирає бриз од річки, означає зміну настрою, і деякі бари біля набережної давно вже набули горезвісної слави через раптові, безглузді насильства — місця, куди краще носа не потикати, якщо ви не білий чи не можете видати себе за білого. Це місто начебто зупинилося в часі й не надто змінилося, відколи Керманич був підлітком.

Розташування Гедлі працювало на користь Керманича. Він хотів бути якомога ближче до моря, але не на узбережжі. Якась невизначеність Нуль-зони спричинила в ньому це наполегливе бажання. А його сон забороняв таке, на свій лад. Сон наказував триматися подалі. У літаку, коли він вирушив до місця нового призначення, Керманичу спала на гадку та дивовижа, що мешканці прибережних містечок обабіч Нуль-зони якимсь чином внутрішньо мутували. Цілі громади стали не тим, чим були раніше, хоча ніхто не сказав би цього з першого погляду. Такі думки доведеться тримати під замком і водночас плекати, підкидаючи дров до вогню, якщо можеш утнути такий трюк. Не слід дозволяти їм поглинути себе, та дослухатися до них потрібно. Бо, за досвідом Керманича, вони відбивали дещо від несвідомого, якийсь інстинкт, якому не варто протистояти. Але факт залишався фактом: Південний Округ так замало знає про Нуль-зону, навіть після тридцятилітніх досліджень, тож ірраціональна засторога не може бути нерозважливою і недоречною.

Та й Гедлі було йому знане і близьке. Це було те місто, куди він зі своїми друзями приїздив порозважатися на вихідних, якщо бодай один міг вести машину, навіть знаючи, що це щуряча нора, хай і не така маленька, як та діра, де вони жили раніше. Та була без виходу до моря, занехаяна. Його мати навіть натякнула на це під час останньої зустрічі. Вона майнула до нього, коли він був ще на старій роботі на півночі, де поступово втрачав повноваження — від аналізу й управління до активнішої та більш адміністративної ролі. Завдяки власному багажеві, як він здогадувався. Через те він завжди добре починав, але якщо затримувався надто довго… іноді ставалося щось таке, чого він не міг передбачити. Він ставав надто причетним до всього. Робився надто емпатичним — чи навпаки, не зовсім таким. Його так це заплутувало, коли все йшло котові під хвіст, що вже годі було й пригадати оту вершину, з якої все й покотилося під укіс — досі переконаний, ніби правильно виводить формулу.

Але приїхала з Центру його мати, і вони зустрілися в конференц-залі, де, за його даними, було повно жучків. Може, Голос, який прибув із нею, розташувався в басейні солоної води в суміжній кімнаті?

Надворі було холодно, і мати одягла верхнє вбрання — пальто, ще й пов’язала шарф поверх ділового костюма, а сама була в чорних черевиках на високих підборах. Потім вона скинула пальто і, згорнувши, тримала його на колінах. Але навіть і спроби не зробила зняти шарф. Вигляд мала такий, нібито будь-котрої миті ладна була підхопитися зі свого стільця, не встигне син і пальцями клацнути. Минуло п’ять років, відколи Керманич востаннє бачив її, передбачувано недоступну, коли він намагався передати їй повідомлення про похорон її колишнього чоловіка, але вона хіба що трішечки постарішала, її каштанове волосся, як і раніше, пишним ореолом обрамляло обличчя, мов у фотомоделі, а сині очі дивилися гостро та обачливо; ото тільки навколо кутиків тих очей позалягали помітні зморщечки, та ще трохи було їх на чолі, прихованих зачіскою.

Вона сказала:

— Це те саме, що повернутися додому, так, Джоне?

Киваючи йому, бажаючи, щоб він погодився, начебто був морською качечкою,[7] приклеєною до скелі, а вона — чайкою, що переконує його відліпитися. — Тобі там буде затишно. Буде затишно з тими людьми.

Йому довелося притлумити гнів, змішаний з непевністю. Звідки їй знати, її правда, чи ні? Вона рідко там бувала, хай навіть і мала право на відвідування. Тільки він сам і його батько; тато вже почав тоді опускатися, забагато їв, трохи забагато пив, під час низки фліртів, раз за разом, після розлучення… потім скерував себе до мистецтва, якого вже ніхто не хотів сприймати. Привівши його будинок до ладу й вирушивши до коледжу, син відчув провину й водночас полегшення, що більш не житиме в тій атмосфері.

— І що ж я робитиму, затишно облаштувавшись у цьому світі, який так добре знаю?

Вона всміхнулася