Джефф Вандермеєр - Засвідчення

свідчення, для яких він поки що не мав контексту. «На твою думку, як глибоко воно зайшло?» «Ні, я цього не визнаю. Але я не експерт». «Вірте мені чи не вірте». І Ґрейс теж не допомогла. Щойно він підійшов до неї, як вона почала його відштовхувати — аби переконати, що вона така сама висока й сильна, як і він, незгірш. Від неї пахло якимись синтетичними ароматизаторами лаванди, через що Керманич ледь не розпчихався.

Після його миттєвої відповіді на запитання про відвідини вчених Керманич крутнувся й атакував її, доки вона не встигла відкараскатися.

— Чом ви не хотіли брати біологиню до дванадцятої експедиції?

Вона зупинилася, зберігаючи певну відстань між ними, щоб створити враження: це Ґрейс його звинувачує. Гаразд… принаймні, вона хоче взяти участь у битві.

— Що тоді було у вас на думці? Чом ви не хотіли брати біологиню до дванадцятої експедиції?

Їх обабіч оминали штатні працівники. Ґрейс, притишивши голос, мовила:

— У неї не було потрібної кваліфікації. Її вигнали з шести робіт. Вона мала якийсь необроблений талант, якусь іскорку, це правда, але кваліфікації не було. Та й присутність її чоловіка в попередній експедиції теж скомпрометувала її.

— Директорка не погодилась.

— Як Вітбі це винишпорив, усе ж таки? — спитала вона. Отакий спосіб відповіді, та Керманич знав: вираз її обличчя підтвердив його джерело. Пробач мені, Вітбі, що я тебе здав. Але щось йому підказало ще й таке: її, Ґрейс, тривожить те, що Вітбі розмовляв із ним. Чи означає це, що Вітбі — породження Чіні?

Він наполягав:

— Але ж директорка не погодилася.

— Ні, — визнала вона. Керманичеві стало цікаво, що ж то була за зрада. — Не погодилася. Вона думала про все це як про суцільні плюси, гадала, що нас надзвичайно хвилюють переваги та критерії відповідності. Тож ми й поступилися їй.

— Навіть коли вона видобула тіла з попередньої експедиції та наказала повторно їх дослідити?

— Де ви це чули? — непідробно здивувалася вона.

— Хіба це не свідчить про професійну придатність самої директорки?

Але раптовий подив Ґрейс уже минув, вона опанувала себе, що означало її рух далі — це було помітно, як вона коротко сказала:

— Ні. Ні, не так.

— Вона запідозрила щось, правда? — спитав Керманич, бажаючи знов її підловити. Центр гадав, що особові справи передбачають: навіть якщо унікальна промивка мізків попередньої експедиції не сигналізує про бодай якийсь зсув у Нуль-зоні, це може означати зсув у директорки.

Ґрейс зітхнула, наче втомилася його приголомшувати.

— Вона запідозрила, що вони могли… змінитися після автопсії. Але якщо ви питаєте, то, значить, уже знаєте.

— А чи вони змінилися? І як саме змінилися?

Зникли. Воскресли. Вознеслися на небеса.

— Ні. Вони розкладалися трохи швидше, аніж очікувалося, але не змінилися.

Керманич замислився, скільки це коштувало директорці — скільки поваги й прихильності. Колись він запитував себе, чи було так: коли директорка сказала, що приєднається до дванадцятої експедиції, деякі співробітники відчули не тривогу чи стурбованість, а дивний присмак провини та водночас полегшення?

У нього було ще одне запитання, але Ґрейс уже підбила підсумок і відвернулася, змінивши курс — до іншого коридору в цьому лабіринті.

Далі були всілякі марні, потогінні зусилля перебудувати свій кабінет, а також розгляд деяких основних звітів од Ґрейс: подала їх йому чи не для того, щоб пригальмувати його успіхи? Він дізнався, що у Південному Окрузі був свій конструкторський підрозділ, якому поставили завдання створити таке обладнання для експедицій, яке б не порушувало протоколів. Він дізнався, що безпека й охорона на об’єктах у будівлі, де розміщувалися члени експедиції, має оновитися; камера спостереження, застарілого випуску, якою ті користуються, дає системний збій. Він навіть викинув DVD, виданий йому «вічно живим біологом», що показував комп’ютерне шоу — розкраяні ділянки екосистеми забутого узбережжя. Зображення були створені як низки топографічних ліній веселкових кольорів. Виглядало вельми гарно, але для нього такий рівень деталей був неправильний.

Наприкінці дня, вийшовши з помешкання, він знову чкурнув до Вітбі у кафетерій, де цей чолов’яга зависає, певно, не бажаючи опинитись у підземеллі за компанію з рештою науковців. Або схоже на те, ніби вони вирядили його до одвічної відпустки — тримати Керманича далі від себе. Досередини залетів і заметушився невловимий маленький темний пташок, і Вітбі стежив очима за його перельотами туди-сюди під освітленим скляним дахом кафетерію.

Керманич поставив Вітбі запитання, яке спочатку планував адресувати Ґрейс, доки та не чкурнула поворотом до лабіринту:

— Вітбі, чому з експедицій повертається так мало щоденників і журналів? Здається, набагато менше, ніж самих членів експедицій.

Вітбі, досі зачарований польотом пташка, по-котячому обертав голову, стежачи за кожним його рухом. Погляд у нього був такий зосереджений, що Керманич аж розгубився.

— Неповні дані, — сказав Вітбі. — Надто неповні, щоб бути переконливими. Але більшість тих, хто повернувся, кажуть нам, що їм і на думку не спало захопити щоденники чи журнали з собою. Вони не вірили, що це важливо, або не відчували такої необхідності. Почуття відіграють важливу роль. Ви втрачаєте чуття необхідності або поштовх розголошувати таємницю, або спілкуватися, — це трохи нагадує те, як космонавти втрачають м’язову масу. Більшість щоденників, здається, усе ж таки знайшли на маяку. Спочатку це не було пріоритетом, але коли ми пізніше просили членів експедиції привезти нам ці щоденники, зазвичай ті й пучкою не кивали. Ви втрачаєте імпульс, або щось заступає це почуття, переслідує вас, набуває більшої важливості, і ви цього навіть не розумієте. Доки не стає вже пізно.

Що створило Керманичеві незручний образ когось або чогось у Нуль-зоні: ця сутність прослизає до маяка, вмощується на оберемку журналів із щоденниками та й читає їх — тоді як це має робити Південний Округ. Або ж та сутність сама їх і пише.

— Можу показати вам дещо цікаве в одній з кімнат біля наукового відділу — якраз на цю тему, — промовив Вітбі мрійливим тоном, досі стежачи за пташиним польотом. — Чи хочете побачити? — Його відчужений погляд різко сконцентрувався і вп’явся в Керманича, в якого раптом виникло неприємне враження, ніби є два Вітбі: один ховається всередині другого. Або є навіть три, вкладені один в одного!

— Чому б вам просто не розповісти мені про це?

— Ні. Я маю вам показати. Це дещо дивне. Вам треба це побачити, щоб зрозуміти. — Тепер Вітбі створював враження, нібито геть не стурбований, чи побачить Керманич те незрозуміле помешкання, і водночас мав досить стурбований вигляд.

Керманич засміявся. Стільки різних людей, відколи він почав працювати з вітчизняним тероризмом, показували йому божевільні речі. А