Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Заціпенілого, його врешті- решт сприйняли за пам’ятник, і він потрапив в об’єктив фотокамери разом з двома чужоземними красотками, що прихилились до нього, обвивши руками-змійками — одна з одного, друга з іншого боку.

В жінок він користувався стриманою популярністю, як оце зараз — щоразу в якійсь не конче властивій для себе ролі. Він згадав той однісінький раз, коли до нього горнулись подібним чином, і йому здалося, що між часом тоді й тепер пролягла прірва нездоланної вічності.

Він сидів півгодини, годину. На годині та першій хвилині пам’ятник напроти нього зійшов з п’єдесталу, примусивши його вдруге засумніватися в здоровому глузді. Він закрив і довго не розплющував очі. Коли ж набрався сміливості, пам’ятник стояв на звичному місці, мовби нічого не трапилося, з чого він зробив два висновки, бо його загалом безпроблемна голова в екстраординарних ситуаціях схилялася до необхідності осмислювати.

Висновок перший: проблеми зі здоровим глуздом існують. Висновок другий був не менш стислим, ніж перший, і його продовжував : вони не такі страшні, як здалося. Які підстави дозволили йому так гадати?

Підстав, як і висновків, було дві: а) пам’ятник повернувся на місце, що означало реставрацію здорового глузду невдовзі по тому, як він похитнувся; б) він міг критично оцінювати наявність-відсутність здорового глузду.

Доки так міркував, зауважив перевернутий догори крисами капелюх. Він наслинив вказівний палець із брудом під давно не обкусуваними нігтями (у дитинстві нігті обкусували йому мами — одна на одній руці, інша на іншій, а батько відволікав увагу веселими оповідками), щоб переконатися в тому, що й так ясно: ніякого вітру не було, понадто здатного здути з пам’ятника хай не найважливіший, але як-не-як елемент.

Відчайдушно тримаючись за широкий шлях логічного мислення в побоюванні втонути в трясовині хаосу, волів пояснення. Загадкове фізичне явище чи звичайне недбальство виконавців? Так і не вирішивши, подумав, що буде, якщо гепнеться увесь монумент, причавивши якого-небудь туриста, який цвенькає, а в кишенях якого дзенькає і яким так пишаються батьки цього безпідставно оспіваного міста?

Ноги затерпли від непорушного сидіння, налившись важким, неслухняним металом. Наче справді почав перетворюватися на пам’ятник.

Він саме перевертав піднятий із землі капелюх, лаштуючись напнути скульптурі на голову, як звідти посипалися монети. Вони зойкали об пішохідну плитку — від такого видовища каміння заверещало б. Проте заверещав пам’ятник. Бо гроші є гроші. Битву за здоровий глузд було остаточно програно.

І він пішов поневірятися по світах.

Колами і квадратами, конусами і паралелепіпедами.

Був інструментом для креслення геометричних фігур.

Голкою, що мережала ехограму великого спантеличен-ня.

Хатка на курячій лапці

О цій порі він зазвичай спав. Над ранок туман турботливо накривав його ватяною ковдрою, роса вмивала підпухлі очі. До ранку снилося, однак, ще багато снів, таких та інакших, коротких і повнометражних, чорно-білих і кольорових, реалістичних, магічних і романтичних — авжеж, його серце не зашкарубло. У сні його свідомість розкривалася келихом чарівної квітки — мініатюрний світ, де точилося сповнене дивозмін нескінченне життя.

Колись у снах він літав. Як перевищив ліміт у сорок п’ять кілограмів, його потягло донизу і відтоді міцно тримало при землі. Проте навіть зі своїми вісімдесятьма п’ятьма бігав — доволі-таки нівроку, щоправда, переважно в снах. Коли перевалило за дев’яносто, бігати стало важко. Якщо за ним гналися, а останнім часом у снах за ним гналися часто, він тікав через силу, тяжко хекаючи, скаржився на печінку і відчував, як горло стискають спазми-обценьки. «Це я, твоя коханая», — дихала йому в обличчя нечищени-ми зубами і перегаром, а він відмахувався й відбивався. Пронизливо штрикало серце, і він думав, що це кінець. Уявляв хрест на своїй могилі (як-не-як, жив серед християн, то й помирав у фантазіях по-християнському) і напис на хресті у два латинські рядки: в першому Angina Pectoris (як його ім’я і прізвище; Angina — ім’я, Pectoris — прізвище), під ним amen, дрібнішими літерами, що означали «народився, пожив і вмер — тут могила його тепер, а душа літає у небі: це й на тебе чекає, бебі».

Такі сни заженуть його в домовину. Хоча з голоду худнуть, він потовстішав. Опух від з’їджених макаронів, знайдених піц, майонезяних сендвічів, німецьких ковбасок — усього цього шмону-хамону, після чого почав нагадувати Мамону. Потім знову схуд, і бігати уві сні стало легше. Схуднути так, щоб літати, він уже не зміг. Та й не дай йому цього, Боже.

Спав, де запопадала ніч і було наготоване ложе. Спав на траві, а цвіркун насвистував колискову. Спав на горищах і річкових пляжах. У порожньому рятівному човні, пришвартованому до берега, і мама-водиця гойдала його (так ніхто і ніколи його не гойдав), нашіптуючи колискову: «Спи, мій маленький, спи, голосно не хропи. Очка заплющуй і вушка і не скидай капелюшка...».

Марилося йому, що він славетний король Бе-Моль, який має найкращих підданців, вимайстровує їх власноруч, відтинаючи й пришиваючи руки та ноги. Прокинувся від ніжного доторку скальпеля і загорланив.

Схилений над нашим героєм професор патологоана-томії відсахнувся назад, заточився й осів, неприродно заокругливши очі, в яких мовби закарбувався незмірний подив людини, яку, здавалось би, ніщо не мало дивувати на цьому світі.

Студенти розбіглися, занедбавши медуніверситетське навчання, зі стін-ґалерей адміністративного корпусу зневажливо дивилися їм услід благородні обличчя славетних ескулапів, а в скляних шафках-вітринах виблискували нікому не потрібні медичні знаряддя — від найдавніших часів до наших днів. Хто оклигав, перевівся у спокійніші заклади — колишніх студентів медицини бачитимуть у духовних семінаріях і за партами філософських факультетів, де їм розповідатимуть про життя вічне і скороминуще.

Він теж хотів іти геть, однак його переконували, що він труп, спершу наполегливо радили, відтак уклінно наполягали залишитися. «В ім’я науки, ляжте назад на стіл», — благали його, розпатякуючи про боротьбу з епідеміями, лабораторні заняття, молоде покоління («Де воно?» — хотів запитати він і сам же відповісти: «Розбіглося»).

Він побачив басейн, кінцівки та інші частини нікому не належних, знепритульнених тіл, що заважали йому вночі досхочу викупатись. «Ні», — сказав він, після чого уклав ЗАПОВІТ, текст якого наводимо повністю як зразок лаконічного стилю, на який наклала відбиток утилітарність доби, в якій компонувався:

«Заповідаю поховати мене у сирій землі, не скидаючи одягу, що буде на мені, щоб тіло моє, яке натремтілося за життя, не мерзло ще й після смерті. Усе, що я мав (а понад те не було в мене нічого), розподіляю по справедливості. Плоть — хробакам, хай перетворять її на землю, хай виросте в тій старанно розпушеній благодаті квіточка,