Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

щічками і кучерями уподібнюється до температури навколишнього середовища. Колись і він був таким, щоправда, не металевим.

Він іде від початку до кінця і лічить. Заки доходить від кінця назад до початку, пам’ятників, яких налічив одинадцять, стає вже дванадцять, не рахуючи херувима, який — окрема історія. Що за складна наука арифметика? Тепер, пройшовшись знову від початку до кінця, він налічив їх десять. Розчарувавшись у лічбі, зосередився на розгляданні. Хіба, врешті, не все одно, скільки їх? Багато, бо славне місто, де жили і творили світочі. «Велети», — виправляє себе, бо «велети» йому раптом видається доречнішим, хоча пам’ятники вищі за людський зріст лише тому, що стоять на п’єдесталиках. Одначе він наполягає на «велетах». «Це в переносному значенні», — пояснює він собі. Він теж міг би бути серед таких велетів, бодай у переносному значенні. Ех, зітхає він, але тут його увагу привертає ворона.

Птахи полюбляють кружляти над пам’ятниками, опускаються на плечі та голову, метушаться і гидять. Птах на пам’ятнику виглядає настільки природно, що годі сказати, був він частиною задуму чи опинився там випадково. Відповідальні особи проганяють птахів із пам’ятників березовими мітлами і довгими палицями, непристойними жестами і лайливими словами. Приставляють драбину і, стогнучи, зішкробують послід. Ось і зараз — була вона, ворона, частиною задуму, чи прилетіла з власної ініціативи?

Він чекав. Ворона не рухалася. Підступивши ближче, погрозливо каркнув: «Карр!» На підтвердження серйозності своїх намірів недвозначно махнув рукою. «Якщо вона справжня, полетить геть. Якщо ж мідна, то й далі сидітиме», — світлі думки снувалися в його голові.

Підступив упритул, замалим не перекинувши цоколя. «Ану геть!» — рикнув, насупивши брови. Не маючи ні віника, ні ковіньки, ні парасолі, вдруге здійняв правицю. Коли здіймав, накотилась на нього непоясненна лють.

Не на жарт розійшовшись, переплутав ворону з сорокою. «Зараз я оперіщу тебе, сарако!» — «сарако», колись він вчив у школі вірш із таким словом; він не знав до пуття, що воно означає, але відчував, що тут воно більш ніж доречне.

Тієї миті пам’ятник також здійняв руки. Не тільки здійняв, а змахнув і зарепетував, і ворона з його плеча впала на ґранітну шахівницю пішохідної зони.

Він до смерті злякався — пам’ятники не лементують. Навіть згідно із задумом найгеніальнішого скульптора. Авжеж, від голоду і неправильного харчування в нього траплялися галюцинації. Іноді позитивні, але часто, одначе, такі, від яких укривався потом.

Ось і зараз. Він не їв і не пив. Краще би вже упився. Тоді все, що відбувалося, мало б пояснення. Коли нап’єшся, ймовірність, що пам’ятник загорланить, суттєвіша і головне природніша.

І він побіг. Накивав, аби довго не просторікувати, п ’я -тами. Мчав і не озирався. До сраки цю Головну вулицю з її непідвладними розумові подіями. А як він її любив! Жодний турист не обожнював її так, як він.

Біг у самотні парки та безлюдні квартали. Гарячкові думки неслися назустріч. Про зачароване місто з бовванами, які оживають. Біг із полудня в надвечір’я, з надвечір’я у вечір. Біг, доки пропав у сутінках.

А поки там що, на вулиці Головній пам’ятники, зійшовши з цоколів, скинули позолочені шати, спакували аксесуари і вирушили домів. Пам’ятник, якого так схарапудився, підібравши ворону, скрушно похитав головою, відтак, попрощавшись з собі подібними і побажавши їм всім «До завтра!», попрошкував своїм шляхом, доки зник у найближчій вуличці.

На відміну від нього, який тривалий час сюди не по-тикатиметься, завтра вранці пам’ятники повернуться на Головну. Йому, який не бачитиме, як вони періодично зникають у ватерклозеті поближнього ресторану (не всі наважаться люрати, як його улюбленець херувим), снитиметься, як пам’ятники цілого світу сходять із цоколів та покидають майдани, перехрестя і парки. Похмурі й старомодні, вони просуваються макабричною процесією, а від їхнього ґранітно-металевого поступу стрясається до самих основ Земля і лине в морок Космічної Ночі відлуння.

Ставання на граблі

Йому марилося, що повернувся на Головну. Страх як магніт: один полюс відштовхує, інший притягує. Наче той велетенський магніт од літака, що йому подарували на уродини батьки — в нього саме почалася фізика. Він узяв його з собою, даючи погратися всім, хто бажав, за що деякі однокласники віддячували цукерками, від яких він, звісно, не відмовлявся, доки вчитель поклав тій розвазі край.

Зі школи він приплентався в сльозах. «Що сталося? — допитувалися батьки. — Тебе хтось ударив?» Він розповів. «Як ти сказав?» — перепитав Сакидон. «Конфіскував», — повторив він слово, що злякало його більше, ніж те, що позбувся магніту. «Я йому кофіскую!» — стиснув кулаки Іполит, проковтнувши в емоціях літеру.

Вже через день магніт знову був у його руках, щоправда, батьки заборонили брати його до школи. Вчитель відтоді дивився на нього з острахом, мовчки ставлячи трійку, якої не заслуговував, бо, хоча любив усі незбагненні досліди, що проводились на заняттях, компенсуючи йому брак підліткових розваг, все одно нічого не тямив. Кайфував від того, як папірці липнули до ебонітової палички, проте, тільки-но починалися формули і тлумачення, його єство збунтовувалося. Світ втрачав цноту, а він — радість вдихання і видихання.

Йому снилося, що він оговтався, а оговтавшись, вирішив пересвідчитися, є в нього здоровий глузд чи ні. Він вигулькнув на майдан зовсім не так, як завжди і як вигулькують пасажири. Ескалатор віз, а коли вивіз його нагору, почав трястися й сверлити землю. Він то хапався за поручні, то намагався затулитись руками — на нього сипалися клапті породи й бетону. Коли нарешті ескалатор пробив ґраніт, він опинився на вулиці Головній. Він добрався туди метрополітеном, що червоною напруженою струною тягнеться крізь місто. І він бренькав об неї, наш медіатор.

Була неділя, красувалися пам’ятники і туристи, на вежі ж ратуші, як завше, висів дзиґар, приваблюючи його своїм круглим щирим лицем, мовби віддзеркаленням його власного, тоді як години не відігравали в його житті якої-небудь помітної ролі.

Туристи його не цікавили — він не якийсь там кишеньковий злодюжка. Не для того приперся сюди. Не тому його сюди, в цей Рай-на-Землі, виперли. Його увагу прикували до себе пам’ятники. Усвідомлюючи, що годі охопити неохопне, обрав один, на якому й зосередився, сівши на лаву.

Отак він сидів, а тим часом пам’ятник стояв. Вряди-годи між ним і пам’ятником проходили люди. Пам’ятник стояв і не рухався. Він сидів і також не рухався, своєю непорушністю нагадуючи пам’ятник. Адже є такі скульптури, які не стоять, а сидять. Їх садять на лаву, звідки вони самотужки вже не підводяться. Біля них вмощуються, мов коло