Данило Туптало - Житія Святих - Вересень, Данило Туптало

князів, і всілякі влади письменами своїми мудрими й корисними приводив до страху Божого, до милосердя та любові і до захисту Церкви Божої побуджував і багато всіх навчав душекорисно. Так, проходячи дивне життя, що єству людському бачиться як незручно носиме, наближався уже до кончини своєї, і маючи від народження свого більше ста років. На стовпі стояв літ вісімдесят, як найдостовірніші пишуть, досконалий у добродійностях, земний ангел, небесна людина. Про його ж блаженну кончину таке пише учень його Антоній.

"Було це, - каже, - одного дня, тобто в п'ятницю, після дев'ятої години; ми сподівалися від нього звичайного повчання і благословення, але не позрів зі стовпа на нас. Так само і в суботу, і в неділю загаявся подати нам, за звичаєм, отецьке своє слово, Застрашився ж я і зійшов на стовпа, і тут стояв преподобний, маючи голову поникну долі, ніби на молитві, руки до грудей прихилені, тож, гадаючи, що молитву діє, стояв мовчки. Потім постав перед ним, кажучи: "Отче, благослови нас, бо народ оце три дні і три ночі сидить, чекаючи благословення від тебе". Він же не відповів мені. І знову кажу до нього: "Чому, отче, не відповідаєш чаду своєму, що в печалі? Коли чим образив тебе, простягни-бо до мене руку свою, хай поцілую". Але не було відповіді. Стояв так перед ним десь півгодини, засумнівавсь і спогадав: невже до Бога відійшов? Прихилив вухо, і не було дихання, тільки густий запах, ніби різних добропахотних ароматів, від тіла його відходив. Тоді пізнав, що почив уже в Господі, застрашився і плакав гірко. Приступив-бо до нього, поклав і опрятав мощі його, цілував же очі його, бороду, уста і руки, кажучи: "Кому залишаєш мене, отче, де почую солодкі твої учення, де насичуся ангельською бесідою твоєю, чи яку дам відповідь від тебе народам, що сподіваються твого благословення, що скажу хворим, коли прийдуть, тут сцілення просячи, і хто, побачивши стовпа твого порожнього, що не має тебе, світила, не заплаче; а коли численні люди віддаля прийдуть, шукаючи тебе і не знайдуть, чи не заридають? Горе мені, тепер тебе бачу, завтра ж, чи наліво, чи направо піду, не віднайду". Отак плакав я над ним, од горісті душі задрімав, і тут явився преподобний, як сонце, кажучи: "Не залишу стовпа, ні місця й гори ці благословенні, але зійди й подай благословення народу. Я бо вже почив, як Господь захотів, і не повідай їм, щоб поголосу не було, але пошли швидко в Антіохію, звіщаючи про мене; тобі ж подобає на цьому послужити місці і воздасть тобі Господь за трудом твоїм!" Збудився я зі сну і, тремтячи сказав: "Не забувай мене, отче, у святому своєму покої", - і впав на ноги його і цілував святі стопи його, і взяв руку його, поклав на очі мої, кажучи: Благослови мене, отче!", - і знову плакав вельми. Потім устав, витер сльози, щоб ніхто нічого не зрозумів, зійшов і тихо послав вірного брата в Антіохію до патріярха Мартирія, звіщаючи про смерть преподобного. І прийшов невдовзі патріярх із трьома єпископами, також і Ардаборій, єпарх із воями своїми, і безліч народу не лише з Антіохії, а з усіх околичних міст та сіл, і від монастирів іноки зі свічками та кадилами, і від сарацинів вельми багато незабаром, наче ріки, стеклися - пройшла-бо вістка в один час усюду, ніби вітром несена. Зійшли ж патріярх та єпископи на стовпа і взяли чесні мощі, знесли долі і поклали при стовпі народові всьому, що плакав. Але і пташок безліч, як це всім було видно, охрест стовпа літаючи, кричали, мов плакали на кончину такого світила світу. Голос-бо плачу всенародного на сім стадій розлився, і довкола місця того гори, поля та дерева начебто нарікали й плакали видимо; всюди-бо повітря спохмурніло, і темна хмара надходила. Я ж побачив ангела, який з'явився при святих мощах, і було обличчя його, як блискавка, ризи ж наче сніг; з ним-таки сім старців у бесіді: чув я голос їхній, але що говорилося, не розумів, страх-бо і жах пойняв мене".

У той день, у який помер преподобний Симеон, учень його і наслідувальник святого його життя преподобний Данило, що невдовзі перед тим часом також мав зійти на стовпа при гирлі Чорного моря поблизу Цариграда, бачив безліч воїв небесних із того боку, де був стовп преподобного Симеона, що йшли від землі до неба, а посеред них вознесену радісну душу святого Симеона. І не тільки, але і блаженний Авксентій, що з , пустелі був прикликаний на Халкедонський собор, те ж саме бачив тоді, у Витинії бувши. Коли ж покладено було чесні святого Симеона мощі на уготоване носило, патріярх хотів узяти на благословення трохи волосся від бороди його святої, простяг руку і ніби всохла рука його. І було велике про нього моління до Бога й угодника Божого, тоді оздоровіла рука його. Узявши чесні ті мощі, із псалмами та співом понесли в Антіохію, і вийшло все місто назустріч. Був тут чоловік німий та глухий сорок років, цей як уздрів святе тіло преподобного, враз набув слуха і мови своєї і впав перед святими мощами, й закричав: "Добре прийшов ти, рабе Божий, це ж бо прихід твій сцілив мене!" І прийняли антіохіяни тіло святого ліпше золота та срібла, понесли у велику церкву, де багато чудес та сцілень бувало при гробі його. Через кілька років збудували церкву на ім'я преподобного цього Симеона-стовпника, і сюди перенесли святі його мощі. Помер преподобний у царство Лева Великого (за свідченням Георгія Кедрина та інших), в четверте літо царювання його, що було в рік від Різдва Христового чотириста шістдесятий. І посилав цар Лев до антіохіян, бажаючи, щоб дали йому перенести мощі преподобного до Царгороду, але вони не захотіли позбутися такого заступника, сказали посланцям царевим: "Оскільки місто наше стін кам'яних не має, впаде-бо чи гнівом царським розорене, чи від великого землі трясіння зруйнується, через те святе Симеонове тіло сюди внесемо - хай буде нам стіна і захисток". Одначе потім деяка частина від мощів Симеона-святого була перенесена до преподобного Данила-стовпника на його прохання, як про те в житії того святого Данила пишеться.

На місці ж тому, де стовп преподобного Симеона, люди церкву в ім'я його хрестоподібну, вельми красну, і монастир великий влаштували. Здійснив преподобний обітницю свою, що її вирік Антонію-учню у видінні, що не мав залишити свого місця, бо