Семюель Беккет - Уот

засаленими, товстозадими череванями. Все це, якщо тільки, звичайно, раптом не буде доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодної згадки, були не такі, як ми, свідчить на користь існуючої гіпотези, за якою пан Нот несе в собі щось таке, що привертає до нього людей, яким хочеться бути поруч і дбати про нього, а саме людей двох типів, і тільки їх, тобто, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалічених, з хворими зубами і великими червоними шнобелями, а з іншого — маленьких, опецькуватих, затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, і кривоногих, з кругленькими задами і черевцями, які стирчать у різні боки, а якщо поглянути з іншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типів мають у собі щось таке, що штовхає їх до пана Нота, примушує бути поруч із ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слід дослідити кістяк когось із тих, невідомих, від кого не те що імені, але і найменшої згадки не залишилося, того, скажімо, чийого імені навіть той, чийого імені навіть Вінсент (якщо його саме так звали) ніколи не знав, то хто знає, може, він виявився б абсолютно відмінним типажем і був би ні дебелим, ні маленьким, ні кощавим, ні опецькуватим, ні затурканим, ні пошарпаним, ні виснаженим, ні соковитим, ні гнилозубим, ні череватим, ні червононосим, ні вислозадим, і хто знає, не виключено, усе може бути. З самого початку я знав, що всупереч моїй волі і об’єктивним потребам не матиму достатньо часу для подібних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно — то вже інша справа, за свій обов’язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собі затямили: при панові Ноті для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово «потреби», завжди є і було не більше й не менше, а рівно два служники, один з яких завжди, як ми бачимо, був кощавий і так далі, а інший — опецькуватий і тому подібне, як це було у випадку з вами і Арсеном, пробачте, з вами та Ерскіном, ні, то обидва могли бути кощавими і так далі (подивімося хоча б на Вальтера та Вінсента) або гладкими й тому подібне (візьміть хоча б Ерскіна й мене), але вкрай необхідно, як свідчить досвід, щоб із двох служників, що так ревно, не знаючи втоми, упадають біля пана Нота, один або другий, або обидва були або кощавими і так далі, або гладкими і тому подібне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку і з такою ж легкістю, як ми мандруємо простором, то не виключено, навіть дуже імовірно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не більше, таких служників, чоловіка чи жінку, або як жінок, так і чоловіків, не те що кощавих і так далі, але й не гладких і тому подібне, які б гасали, гнані любов’ю, котра не відає втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подібні теми довше, глибше й повніше, при всьому моєму бажанні, немає ніякої змоги. І річ не в тім, що мені бракує місця, ні в якому разі. І не в тім, що часу забракло, ні, не забракло. Але я вже чую, як вітерець сновигає туди-сюди і в курнику сонний півень тривожно скидається. Але я вже, гадаю, і так усе сказав, аби запалити вогонь у голові вашій, тепер його не загасить ніщо і ніколи, хіба що ціною неймовірних зусиль. У мені цей вогонь запалив Вінсент, у ньому — Вальтер, а в комусь іншому — ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав як людина доброї вдачі, доброї волі, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрій середнього віку, якими колись і я марив, Вінсент теж не повідав мені всього свого часу, як і Вальтер Ерскінові, як і інші іншим, бо саме тут кінчається наша добра вдача, добра воля і наша поблажливість до мрій середнього віку, якими колись і ми марили, хоча нині з вуст наших вряди-годи вириваються досить гіркі, ба й блюзнірські, словечка та вирази, а все через те, що наші знання дуже відгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказанним, і ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тоді я, навіть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду під час потом і кров’ю добутого перепочинку, знову і знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподібну і — еге-ге! — від себе додам, непотрібну і абсолютно марну мудрість, яка дісталася так непросто і якою я сповнений, так би мовити, від голови до п’ят, через що я тепер їм, і п’ю, і вдихаю, і видихаю, і байдикую мудріше, ніж будь-коли, як Тесей, що цілує Аріадну, або Аріадна, яка цілує Тесея напередодні кінця, знову і знову силкуюся сформулювати, і все марно, попри красу краєвиду, оселі, зеленого моріжка перед нею, галявини і альтанки, яскравої днини, і тихого затишку, і погойдування пустотливого вітру, який з дивовижною мудрістю колисає мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я міг сказати, або частину того, і гадаю, що то була досить суттєва частина, я щойно сказав і, наскільки дозволяли обставини і мої власні сили, ввів вас у курс справ. А тепер, упродовж тієї ділянки шляху, що лежить між вами та мною, вашим порадником буде Ерскін, який крокуватиме поруч, а далі і до кінця ви мандруватимете самотужки або в супроводі тіней, і цей шматок, якщо наші дороги десь у чомусь подібні, буде найкращий з усього маршруту, принаймні не найнудніший, хоча в нас ніч западає так швидко, що ноги не встигають од неї як слід перечепитися. А тепер даруйте мені все, що я мовив не так, і все, що я мовив так, і все, про що я змовчав. До того ж даруйте мені все, що я зробив не так, і все, що зробив так, і все, що я й не думав робити. І завше про мене думайте, прошу вас — сучі ґудзики! — думайте і даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб і вам дарували огріхи ваші, хоча мені особисто байдуже, подарують мені мої огріхи чи злостиво