Ондржей Секора - Муравлик Ферда, Ондржей Секора

ЯК ГУСЕНИЧКА ПЛЕЛА СОБІ ПЛАЩ

За двома полями та трьома лісами жила колись Гусеничка, яка дуже любила чепуритися. Щодня ця чепуруха чесала собі шерстку, вив’язувала на ній бантики, а коли часом зустрічалася з якоюсь іншою гусеничкою, то розмовляла тільки про моди.

Коли вона виросла і настав час перетворюватись їй на метелика, Гусеничка почала плести собі плащ. Бачите, кожна гусеничка, перед тим як стати метеликом, повинна зробити собі плащ. Коли плащ готовий, гусеничка загортається в нього з головою й засинає. А коли прокинеться й плащ на ній трісне, тоді вона вже не гусеничка, а метелик, який може одразу ж летіти куди схоче. Так буває з усіма гусеничками.

Наша Гусеничка мала великий клопіт.

— Який же треба виплести плащ, щоб стати гарним метеликом? — питала вона в маленької гусенички, яку випадково зустріла.

— Не знаю, пані, я собі виплету який зумію, — відповіла маленька гусеничка.

Потім прилетів метелик-білан.

— Якої ви про це думки, пане Білане? Ви ж так багато літаєте по світу.

— Погляньте на мене, пані, — сказав Білан, — я увесь білий. Цього року буде в моді біле.

Так Гусеничка почала плести білий плащ. Але по траві прилізло Сонечко. Подивилося й сказало:

— Де там біле! Ви ж бачите, що я все червоне в цяточку? Ми всі в такому ходимо.

Тоді Гусеничка почала плести червоне в цяточку, а той білий початий шматок залишила. Коли це де не взявся найкрасивіший метелик Махаон.

— Ви, пані, плетете собі червоне в цяточку? Я такого зроду не бачив. Я б не хотів собі нічого іншого, як жовте в чорну смужку! — і відлетів.

Гусеничка швидко послала по жовте й чорне прядиво й почала плести далі жовте в чорну смужку.

За хвилину пришкандибав Золотоголовик і теж почав вихвалятись:

— Гляньте-но, пані, я щойно виліз із лялечки. Ге? У мене одяг найновіший. Ге? А погляньте-но, що на мені? Мінливо-зелене, аж блищить і переливається. Ото ж бо! — й крутнувся перед Гусеничкою на одній нозі.

Гусеничка замислилась, потім узяла мінливо-зелене й почала його приплітати до інших. Тут поблизу йшов Цвіркун.

— Дивуюся на вас, пані, що ви завдаєте собі стільки клопоту. Чи ви не бачите на мені, який елегантний чорний колір? А що б ви сказали, коли б побачили мою дружину?

Що було Гусеничці робити? Чорний колір був справді елегантний. І вона доплела плащ чорним. А як плащ був уже готовий, Гусеничка почала ним загортатись. Раптом близько пролетів писклявий Комар.

— Ай-ай-ай, ай-ай-ай, — пищав він, — пані, вас хтось забруднив.

А коли підлетів ближче, побачив, що то не бруд, а просто такий у Гусенички строкатий плащ.

— Пробачте, а який же з вас буде метелик? — з цікавістю запитав Комар.

Але Гусеничка не знала. Загорнувшись у плащ, вона вже поволі заплющувала очі й засинала.

— Я спитаю в метеликів, — запищав Комар і відлетів.

Та метелики цього теж не знали.

— Ми самі цікаві знати, який метелик з неї вийде, коли розірветься той плащ. Чи білий, чи червоний у цяточку, чи жовтий у чорну смужку, чи мінливо-зелений, а чи чорний? — сказали вони й почали доглядати лялечку, аби побачити, якого кольору буде метелик, що вилетить з неї.

Чекали, чекали й по черзі вартували.

Аж одного дня знайшли вони лялечку порожньою. Гусеничка-чепуруха перетворилася зовсім не на денного метелика, а на такого, що літає тільки поночі. І ніхто ніколи не побачив, якого, власне, кольору вона була. Тож вона сушила собі голову над кольорами свого плаща цілком даремно.

Ото личинки сміялися! Одразу ж загомоніли й почали сперечатися, якого кольору був той метелик. І ще довго б сперечалися, коли це одна з них раптом глянула на другу й закричала:

— Що це на тобі? Якась вежа!

А друга волала:

— А на тобі якась верандочка!

А третя:

— А на тобі виросло якесь коло!

І галасували б ще й далі, якби татко не закричав був з очерету:

— А ходіть уже у воду!

Того разу Ферда побачив батька, але хлопчиків, які схожі були на міль і які сьогодні знову потайки слухали його казку, не побачив. Вони ховалися в траві й говорили між собою:

— Сьогодні візьмемося до праці. Ферда скоро буде вільний.

Тієї ночі Ферда спав неспокійно, часом він чув біля себе якісь звуки — ніби хто різав щось і стукав. Уранці Ферда знову назбирав матеріалу й почав розповідати третю казку.

ПРО БЛОХУ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ХЛОПЧИКА

Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.

Як це зробити? Пішла вона до жука-чарівника й розповіла йому про своє бажання.

— Люба блохо, — сказав їй чарівник, — це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш — гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.

Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив’язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.

Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.

Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: «Рятуйте!» або «Пожежа!».

Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.

Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто — тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і — гоп! — стрибнув