Джулія Ромуш - Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш

Розділ 13. Андреа Танака.

Вкотре передивившись сайт з вакансіями, я зрозуміла, що знову немає нічого вартого і закрила браузер. Я вже тиждень намагалася знайти роботу, яка хоч трохи могла відповідати моєму профілю. Та хоча б медсестра в якому-небудь спорт клубі або асистент лікаря в клініці, ну хоч щось. Наближався кінець навчального року і мені необхідно було знайти роботу за профілем. Я хотіла десь застосовувати свої знання, а не протирати столи в кафешці. Тим більше мені потрібна була хоч якась нормальна і стабільна зарплата, а працюючи офіціанткою мій універ не оплатиш. 

 

Лекція вже практично підходила до кінця і всі замість того, щоб записувати останні рядки, починали збирати свої речі. 

 

Сьогодні знову доведеться дзвонити по всяких неоднозначних оголошеннях і цікавитися чи потрібен їм мед працівник, який ще не закінчив універ, при цьому сподіваючись, що під цими оголошеннями не ховається якийсь салон еротичного масажу. 

 

Звичайно, я розуміла, що ще пару днів і мені доведеться йти хоч кудись, бо їсти хочеться, за квартиру платити треба, і взагалі, жити без грошей було тим ще задоволенням... 

 

Повністю занурившись у свої думки, я навіть не звернула уваги, як хтось постукав у двері аудиторії. І вже тим більше я не могла припустити, що це хоч якось могло мене стосуватися. 

 

Це була остання пара на сьогодні, а в думках я вже давно сиділа вдома й обдзвонила все, що змогла знайти в інтернеті на предмет роботи. 

 

- Пробачте, мені потрібна Андреа Танака! - Почувши своє ім'я, я тут же виринула зі своїх думок, подумавши, що до мене звертається професор і тільки потім звернула увагу на двері. У них стояв щупленький, не знайомий мені хлопчина і переминався з ноги на ногу. На ньому була форма кур'єра, тому я відразу зрозуміла, що це не був хтось з інших студентів університету. Та й ніхто б не наважився перервати лекцію по криміналістиці, викликавши на себе гнів професора Сореля. 

 

- Танака, на вихід, - скомандував мій викладач, і я, проклинаючи все на світі, стиснувши зуби від злості й схопивши свої речі, почала пробиратися до виходу. От же ідіот цей кур'єр, не міг дочекатися п'яти хвилин до кінця заняття, щоб я зараз не повзла через всіх студентів і не привертала до себе увагу?! 

 

- Вибачте, - сказавши це, я стрілою пронеслася мимо викладача та вибігла з аудиторії. 

 

Привертати увагу... Як же я завжди намагалася уникати цю увагу. Одягалася просто не тільки тому, що грошей завжди було обмаль, не фарбувалася не тому, що не хотіла бути красивою. Ні, я була красивою і саме тому не любила увагу. ЇЇ було занадто багато. Багато й настільки, що почало дратувати.На мене завжди дивилися як на обкладинку і ніколи не заглядали всередину.

 

 Саме тому я була готова вбити цього хлопця! Я так ненавиділа надмірну увагу і тільки що я отримала її так багато, що тепер мені потрібно було на комусь відігратися.

 

 - Я Вас уважно слухаю, - я сказала це занадто голосно і зухвало, помітивши, як хлопчина ледве не випустив з рук телефон.  Він ще й з квітами прийшов?  Знову чи що?  Черговий залицяльник?  І хто це був на цей раз?  І де мене на цей раз він побачив?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно