Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

чоловік з перстнями на пальцях, розмовляючи з джентлменом у шотляндському вбранні. — Ми знову попливли. Правда, швидко?

— Встигнемо саме до сніданку, американського сніданку, хорошого старосвітського сніданку.

Мама вийшла на палубу. Її цинамоновий серпанок має на вітрі.

— Ось твоє пальто, Джіммі. Нестимеш його.

— Мамусю, можна мені взяти прапорця?

— Якого прапорця?

— Шовкового, американського.

— Ні, любий, я вже його десь сховала.

— Прошу, мамусю, адже сьогодні Четверте Липня і всі з прапорцями…

— Не скигли, Джіммі. Коли мама каже не можна, вона знає, що говорить.

Пекучі сльози. Проковтнувши їх, глянув просто в очі матері.

— Джіммі, прапорець уже заховано, а мама дуже стомилася, спаковуючи валізи.

— А у Біллі Джонза є.

— Глянь, любий, а то не бачиш дечого… Он статуя Волі.

На острові стояла височенна зелена жінка в довгій, широкій сукні, звівши вгору руку.

— Що це у неї в руці?

— Це смолоскип, любий… Воля освітлює весь світ… З другого боку Ґовернорз Айленд. Там, де дерева… А ото, дивись, Бруклінський міст… Чудовий краєвид! То все доки… ото Беттері… щогли, кораблі. А ото шпиль церкви Трійці й будинок Пуліцер…

Мукання гудків на пароплавах, червоні порони, хиткі, немов качки, збивають біле шумовиння. Катер, здригаючися, тягне баржу з цілою валкою ваґонів і випускає густі пасма пари, всі однакові завбільшки, що страшенно скидаються на вату. Рука Джіммі холодна і він увесь тремтить усередині.

— Не треба так хвилюватися, любий. Піди вниз і подивися, чи мама не забула чого в каюті.

Смуга води поміж пристанню і пароплавом, уся вкрита трісками, коробочками, помаранчевими шкоринками, листям капусти, дедалі вужчає. На сонці вилискують мідяні труби оркестри. Білі капелюхи, червоні, спітнілі обличчя. Грають Янкі Дудль.

— Це вони зустрічають посла. Пригадуєш, того високого джентлмена, що ніколи не виходив з кабіни?

Донизу похилою східнею, намагаючися не бігти.

«Yankee Doodle went to town…» Блискучі чорні обличчя, білі емалеві очі, білі емалеві зуби. «Еге, пані, авжеж пані… Stucka feather in his hat, an called it macaroni… «Ми маємо перепустку до порту». Синій урядовець з митниці вклоняється низько, показуючи лисину на голові… Tumte boomboom бум, бум, бум… cakes and sugar candy…

— Ось тітка Емілі й усі… Люба, як добре, що ти приїхала.

— Голубонько, я тут з шостої години!

— Алеж як він виріс!

Ясні сукні, блиск брошок, обличчя схиляються до Джіммі. Пахощі троянд і дядькової сиґари.

— Справжній тобі маленький чоловік! А ну йди сюди, малий, дай погляну на тебе.

— До побачення, місис Герф. Якщо будете коли в наших краях… Джіммі, я не бачу, щоб ти цілував землю, хлопче!

— Ой, який він старосвітський! Яка старосвітська дитина!

Кеб тхне пліснявою. Він гуркотить і гойдається на широкому авеню, збиваючи куряву. Труситься на брукованих улицях, повних кислого духу та злих верескливих дітей. А чемодани весь час риплять і підстрибують на покрівлі кеба.

— Мамусю люба, вам не здасться, що покрівля ось-ось провалиться?

— Ні, дитинко. — Вона сміється, схиливши голову на плече. Щоки їй порожевіли, а очі так і грають під цинамоновим серпанком.

— Ой, мамусю! — Джіммі підводиться й цілує її в підборіддя. Яка сила людей, мамусю.

— Це тому, що сьогодні Четверте Липня.

— А що робить цей чоловік?

— Боюся, любий, що п’є.

На невеличкому підвищенні прибраному прапорами якийсь сивобородий чоловік з червоною пов’язкою на руці виголошує промову.

— Це промовець. Він читає Декларацію Незалежности.

— Навіщо?

— Бо сьогодні Четверте Липня.

Бух! Це хлопавка.

— Цей поганий хлопчисько міг налякати коня… Четверте Липня, любий, це день незалежности, підписаної року 1776-го під час війни й революції. У цю війну забито мого прадіда Гарленда.

Над головами прогуркотів смішний маленький поїзд з зеленим паровиком.

— А це повітряна залізниця… а ото Двадцять Третя вулиця й будинок-прас.

Кеб прикро повертає на осяяний сонцем майдан, що тхне асфальтом і юрбою та спиняється перед високими дверима. Негри з мідяними ґудзиками вибігають їм назустріч.

— А це готель на П’ятій Авеню.

Морозиво у дяді Джеффа. На піднебенні відчувається холодний, солодкий, персиковий смак. Чудно, що й після того, як зсядеш з пароплава, здасться, ніби все ще їдеш. Сині брили присмерку розпускаються на чотирикутніх улицях міста. У блакитному сутінку яскраво спалахують ракети, падають барвисті кулі, горять бенгальські вогні. Дядя Джефф прикріпляє вогненні колеса до деревини за надвірніми дверима й запалює їх сиґарою. Римські свічки треба держати міцно. «Добре держи та одвертай обличчя, хлопче». Жар, гуркіт і тріскот у руках, плавають яйцюваті кулі червоні, жовті, зелені. Тхне порохом і паленим папером. На галасливій блискучій улиці дзвонить дзвоник, дзвонить ближче, дзвонить частіше. Копита коней, що їх хльоскають бичем, викресують іскри з каміння. Повз них з гуркотом проїздить пожежна машина й повертає за ріжок, червона, димна, мідяна. «Певно на Бродвей». Потім везуть розсувну драбину і мчать рисаки брандмайстра. А тоді дзеленчить карета швидкої допомоги. «Хтось попікся».

Скринька порожня. Деревний порох і тирса залазять під нігті, коли лапаєш всередині. Еге порожня, але ні, в ній є ще кілька дерев’яних пожежних машин на коліщатках. Справжнісінькі пожежні машини. «Може пустимо їх, дядю Джеффе? Вони найкращі з усього, дядю Джеффе». В них є пістони й вони з дзичанням котяться рівним асфальтом улиці, лишаючи по собі іскрястий вогнений хвіст і дим, немов справжні пожежні машини.

Ліг на ліжко у чужій кімнаті. Очі горять, а ноги ниють. «Тобі боляче, любий?»— спитала, вкладаючи його, мама, схилившися над ним у блискучій шовковій сукні з довгими рукавами.

— Мамусю, що це за чорненька плямочка в тебе на обличчі?

— Це? — вона засміялась, а намисто на шиї задзеленьчало стиха. — Це щоб мама виглядала краще.

Він лежав сам, здавлений високими нашорошеними ґардеробами й шафами. Зовні линули вигуки й стукіт колес, часом музика далекої оркестри. Ноги йому боліли так, немов би відпадали, а коли заплющував очі, то летів крізь полум’янисту темряву на червоній пожежній машині, що виригала вогонь та іскри та барвисті кулі з свого шипучого хвоста.

-----

Липневе сонце проглядало крізь щілини старих віконниць у контору. Ґес Мак-Нійл сидів у моррісовському фотелі, поставивши милиці між колін. Обличчя йому стало бліде й одутле після місяців у шпиталі. Неллі, в солом’яному брилику з червоними маками, погойдувалась у кріслі-гойдальці біля писемного столу.

— Краще сядь біля мене, Неллі. Адвокатові може не сподобатись, коли він побачить тебе біля свого столу.

Зморщивши носа, вона звелася з місця.

— Ґесе, ти якийсь на смерть переляканий.

— Перелякалась би й ти, як би потрапила до залізничого лікаря, що вистукував і вислухував мене немов арештанта, а лікар-єврей, що привів цей адвокат, сказав, ніби я цілком непрацездатний. Проте, на мою думку, він бреше.

— Ґесе, роби те, що я казатиму тобі.