Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

тротуарі. По той бік купи стояла сивоволоса жінка з мережаними торочками на блюзці та з величезною рожевою камеєю на високих грудях. Вона скинула поглядом на неголене підборіддя Бедове і на грубі руки, що звисали з обідраних рукавів жакета. Тоді Бед учув власний голос.

— Може вам треба віднести вугілля, пані?

Він переступив з ноги на ногу.

— Еге, я саме це й думаю, — мовила надтріснутим голосом жінка. — Цей негідник угляр залишив тут уранці вугілля, сказавши що перенесе його, та й повіявся десь. Певно напився. Тільки не знаю, чи можна на вас звіритися й пустити в хату?

— Я з півночі, пані, — прожебонів Бед.

— Звідки саме?

— З Куперставна.

— Гм… А я з Беффало. У цьому місті всі люди не знати звідкіля… Може ви й злодій, але що ж поробити, треба ж попереносити вугілля. Ходімо, я дам вам лопату й кошика і, якщо не насмітите в сінях і в кухні, бо там саме помито підлогу… звичайно, вугілля треба привозити тоді, коли підлога чиста… ну, то я дам вам доляра.

Коли Бед приніс першу корзину, жінка поралась у кухні. Він аж заточувався, так йому паморочилася голова з голоду, але був щасливий, що, нарешті, працює, а не тиняється без кінця-краю тротуарами, переходячи вулиці та обминаючи вози й екіпажі.

— А чому ви не маєте постійної роботи, парубче? — спитала вона, коли Бед вертався задиханий з порожньою корзиною.

— Певно тому, що я не звик ще до міста, бо народивсь і зріс на фармі.

— А чому ви прийшли до цього жахливого міста?

— Бо не міг більш зоставатися на фармі.

— Це жах, що станеться з країною, коли всі дужі, молоді люди покидають фарми й подадуться до міст.

— Я гадав, що дістану собі роботу вантажником, пані, але в доках не беруть людей. Залюбки пішов би матросом, але ніхто не хоче брати новака… І вже два дні не їв…

— Який жах! Чого ж ви, сердего, не вдалися десь до місії, абощо?

Коли Бед востаннє приніс вугілля, він побачив на столі таріль холодного м’яса, пів буханця черствого хліба й склянку молока, що вже почало скисати. Почав похапцем їсти, ледве пережовуючи, а решту черствого хліба поклав до кишені.

— Ну, як вам сніданок?

— Дуже дякую, пані, — мовив він з повним ротом.

— Гаразд. Тепер можете йти, дякую вам. — Вона поклала двадцять п'ять сентів йому на долоню. Бед глипнув на монету.

— Алеж, пані, ви казали, що дасте мені доляра.

— Зовсім не казала такого… Теж, надумали… Якщо не підете зараз звідси, гукну на чоловіка. А то вдамся й до поліції!..

Не промовивши й слова, Бед поклав гроші в кишеню й почалапав із кухні. Зачиняючи за собою двері вчув, як жінка, сердито мовила:

— Яка невдячність!

Шлунок йому схопив корч. Він знову повернув на схід і простував довгим кварталом до річки, міцно стиснувши кулаками ребра. Боявся, що почне блювати. Буде зле, якщо знепритомнію. Діставшися до кінця вулиці, ліг на купі сірої жорстви біля пристані. Із броварні, що гула неподалік, линули нудні й солодкі пахощі хмелю. Сонце полум’ям горіло на вікнах фабрики на Льонґ Айленді, спалахувало в ілюмінаторах буксирів, лягало кучерявими золотими й жовтогарячими стрічками на прудку зеленкувато-брунатну воду, мерехтіло на вигнутих вітрилах шкуни, що поволі пливла вгору течією до Пекельної Брами. Біль всередині ущух. Щось полум’янисте й блискуче, немов цей захід сонця, розливалося йому тілом. Він сів. Як добре, що я втримав обід у собі.

-----

Світанком на палубі холодно й вогко. Якщо торкнутися бильців, то вони мокрі. Брунатна вода гавані, що тхне вмивальником, м’яко шелестить об боки корабля. Матроси розкривають люки. Гуркочуть ланцюги, стукотить паровий коливорот, де високий чоловік у синьому халаті стоїть поміж хмар пари, що, немов мокрим рушником огортає обличчя.

— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?

Мати міцно стискає йому руку й веде вниз до трапу в їдальню. Внизу, біля східців слуга складає баґаж.

— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?

— Так, любий, боюся, що так. Свято — жахливий час для приїзду. Хоч, гадаю, нас таки зустрінуть.

На ній було сіре саржове вбрання і довгий подорожній — цинамоновий серпанок, а на шиї невеличке брунатне звірятко, з червоними очима й зубами що були таки справжні зуби, а не що інше. Від її одежі тхнуло камфорою, нерозпакованими скринями, речами обгорненими в тонкий папір. В їдальні було душно, за переборкою м’яко хлипала машина. Хлопець почав куняти над чашкою гарячого молока тільки злегка пофарбованого кавою. Пролунало три дзвінка. Він злякано кинувся. Пароплав тремтів, — кава розплескувалась, дзвеніли тарілки. Тоді дужий струс, гуркіт ланцюга й поступова тиша. Мама звелася з місця й виглянула в ілюмінатор.

— Кінець-кінцем випогодиться. Сонце, певно, прогляне крізь туман. Подумай, любий, ми нарешті вдома. Ти тут народився, хлопчику.

— І сьогодні Четверте Липня?

— Це погано… А тепер, Джіммі, обіцяй мені, що підеш на палубу й будеш дуже обачним. Мама повинна спакувати речі. Обіцяй, що не вчиниш ніякої шкоди.

— Обіцяю.

Він спіткнувсь об мідяний поріг курильної кімнати й розплатався на палубі, а тоді звівся, тручи голі коліна, саме вчасно, щоб побачити, як сонце розірвало шоколядні хмари й линуло червоним яскравим потоком на каламутну воду. Біллі, з ластовинням на вухах (його батьки прибічники Рузвельта, тоді як мамуся обстоює Паркера) махав шовковим прапорцем, завбільшки з носовичок, до людей на жовто-білому катері.

— Бачив схід сонця? — спитав він так, ніби сонце належало йому.

— Авжеж бачив. Ще з ілюмінатора, — відказав Джіммі й пройшов повз нього, затримавши погляд на шовковому прапорці. З другого борту земля була зовсім близько. Найближче — зелений берег з деревами та широкими білими будинками з сірими дахами.

— Ну, хлопче, як ми почуваємо себе вдома? — спитав джентлмен з обвислими вусами у костюмі з шотляндського сукна.

— Це Нью-Йорк? — Джіммі показав пучкою через спокійну воду, що лисніла у соняшному світлі.

— Так, хлопче, а той берег у тумані — Менгеттен.

— А що ж це таке, сер?

— Нью-Йорк. Адже Нью-Йорк розташований на острові Менгеттен.

— То він справді на острові?

— Слухай, хлопче, і тобі не соромно не знати, що рідне твоє місто розташоване на острові?

Джентлмен у шотляндському костюмі сміється, широко роззявивши рота й блискаючи золотими зубами. Джіммі стукаючи закаблуками, ходить по чардаку. Всередині йому все клекотить. Нью-Йорк на острові.

— Здається, хлопчику, ти дуже радий, що приїхав додому, — каже якась леді-південка.

— О, я такий радий, що хочу впасти й цілувати землю.

— Який чудовий вияв патріотичного почуття… Мені приємно слухати таке.

Джіммі увесь горить. Цілувати землю, цілувати землю, дзвоном гуде йому в голові. Навколо палуби.

— Оце з жовтим прапором — карантинне судно, — каже гладкий