Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка:

Над Бабьим Яром памятников нет.

Крутой обрыв, как грубое надгробье.

Мне страшно.

Мне сегодня столько лет,

как самому еврейскому народу.

Мне кажется, сейчас –

я иудей.

Вот я бреду по древнему Египту.

А вот я, на кресте распятый, гибну,

и до сих пор на мне – следы гвоздей.

Мне кажется, что Дрейфус –

это я.

Мещанство –

мой доносчик и судья.

Я за решеткой.

Я попал в кольцо.

Затравленный,

оплеванный,

оболганный.

И дамочки с брюссельскими оборками,

визжа, зонтами тычут мне в лицо…

Саме в цей момент до мітингувальників почали наближатися міліціонери, які до того тупцювали неподалік. Промовець, який читав вірш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомоніли інші:

– Не заважайте!..

– Дайте нам відзначити роковини!..

– Сьогодні ж кругла дата – двадцять п’ять років!..

– Чверть сторіччя від початку розстрілів!..

– Та майте ж ви совість!..

– Ви радянські люди чи ні?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але міліціонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловічок у діловому костюмі, худий, блідий і довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:

– Спокійно, товариші, спокійно! Я представляю міськвиконком і маю заявити наступне… Заявити цілком офіційно, так би мовити. Йдучи назустріч побажанням трудящих… а ви у нас і є трудящі – отже, йдучи назустріч вашим побажанням… Вашим, товариші, побажанням!..

– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.

– Я кажу, що йдучи назустріч вашим, товариші, побажанням, був проведений конкурс архітектурних проектів на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувірів. І от, товариші, я маю офіційно оголосити, що на цьому конкурсі переміг проект двох шановних архітекторів – товаришів Каракіса Йосипа Юлійовича та Мілецького Авраама Мойсейовича. Привітаємо ж їх нашими бурхливими оплесками!

Після чого худий, блідий, довготелесий чоловічок представив мітингувальникам обох авторів переможного проекту. Ясна річ, на цьому стихійний мітинг і завершився. А по його закінченні до архітекторів Каракіса й Мілецького підійшов схвильований вусань, відрекомендувався:

– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будівельної галузі.

Після чого розповів, як свого часу створена під його орудою ініціативна група товаришів «знизу» намагалася протидіяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х років брав участь у добудові Будинку Червоної Армії і Флоту[32]. Але ж керував цим будівництвом не хто інший, як Йосип Юлійович Каракіс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомі не один десяток років… Природно, старий архітектор і старий будівельник розпрощалися найкращими друзями.

А далі, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зі швидкістю кур’єрського потяга Києвом розлетілася чутка про якусь дивну гранітну брилу, нібито встановлену поруч із муром Лук’янівського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлійович, як автори переможного, офіційно визнаного й узаконеного владою проекту поїхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумілим передчуттям, Каракіс прихопив із собою колишнього свого учня Анатолія.

Але кого ж вони зустріли тут, біля рясно вимоченої дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не міг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицької вулиці, всі четверо гадали, чи справді здійсниться багаторічна мрія багатьох киян – чи це чергова відмовка, обіцянка-цяцянка влади з метою заспокоїти громадськість?..

– А знаєте, Йосипе Юлійовичу, я більше не працюю в «УкрНДІПмістобудуванні», – мовив раптом Анатолій.

– Перепрошую?..

– Кажу, що я більше не головний архітектор «УкрНДІПмістобудування». Віднедавна я став експертом художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. Звісно, це не має аж настільки великого значення…

– О-о-о, навпаки має! – негайно ж заперечив Каракіс. – Адже я тільки-но хотів поцікавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмістобудуванні» хоч би якихось відомостей про можливість перенесення Лук’янівського цвинтаря.

– Тобто?..

Тепер від несподіванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолій же хоч і був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому їхні парасолі зіштовхнулися, хлюпнувши навсібіч струменями холодної дощової води.

– Бачте, яке діло… – почав пояснювати Каракіс. – Мої знайомі з «УкрНДІпроектстальконструкції» по секрету повідомили, що у нас в Києві збираються споруджувати за їхнім проектом нову телевежу[33]. І наскільки я знаю, споруджуватимуть її саме на тому місці, де тепер лежить цей камінь. Ава про це знає, я йому розповів трохи раніше. А тепер і вам кажу.

– Так-так, – кивнув на підтвердження Мілецький.

– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузі, тому розуміюся на певних речах. І можу з усією певністю стверджувати, що на тому місці, звідки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настільки мізерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хіба що частину Новоокружної треба перекрити, лише тоді…

– Ні-ні, Харитоне Якимовичу, ніхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове місце або Лук’янівський цвинтар цілком, або його частину.

– Найімовірніше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мілецький. – Подейкують, там є специфічні поховання, зроблені в давнину під час епідемій. Якщо розкрити ті могили… Невідомо, чим це скінчиться.

– Все так, Аво, все так. Але якщо навіть переноситимуть частину могил… наприклад, військовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потім ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вірите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятиліття – це точно. А за цей час все може змінитися.

– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.

– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.

– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.

– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.

– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.

– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..

Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:

– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?

– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.

– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.

– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся