Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

славний потяг. Дві Великі Матері виконують «величезну роботу», заявляють urbi et orbi, що все «закінчилось», але тоді мусять знову тікати. Вони хочуть закінчити Другу світову війну у Боснії, там, де ще не закінчена жодна війна, а особливо не Друга. Вона потім переходить у третю.

Міфічний простір міститься у тому, що в драмі говорить Інес, а те, що Інес говорить, давно зібрав Натко Ноділо у книгу «Стара віра хорватів і сербів» (1885-1890), див. дорогоцінний передрук «Логоса» (Спліт, 1981). Словом, це ті самі або схожі джерела, як і в «Шкірі Змії», котрі дали мовний та міфологічний субстрат для того, що говорить у драмі Азра. Вона, щоправда, мусульманка, але Ноділо займається «старою вірою», дохристиянською, яка мала (що тепер гарантовано викличе різноманітні судоми) спільне коріння; великі світові релігії, і схизми теж, отже, апостоли і апостати, розділили те, що в сенсі міфологічних засновків було сплавом. Але зараз не про це.

Деніз же як німкеня приносить у Боснію інший міфологічний багаж. У Гете я знайшов прекрасну казку про Мелюзіну, фею, яка може зменшуватися, коли бачить грубість, і тому може подорожувати у власній скриньці. Звісно, йдеться про метафору, яка в театрі, однак, мусить бути конкретною. Казки мають свою специфічну конкретність, навіть строгість, що Мілош Лазин умів поважати.

Наша радість була великою, коли у коментарях «Gallimard» до французького видання «Років мандрів Вільгельма Мейстера», де Гете «зробив обробку» мотиву Мелюзіни, ми з’ясували, що йдеться про варіант французького джерела. Уся ця наша вистава була створена як французько-боснійська коопродукція, і нам здалося, що, вставивши цю казку у драму, ми повертаємо французькій традиції те, що «вкрав» у неї Великий Олімпієць. І так «Олімпіком» (гарні спогади) коло замикається.

Текст я писав у монастирі, який називається Шартрез, отже, в монастирі картузіанському, у Вільневі біля Авіньйона. Тут, лише з того боку Рони, в часи пап і антипап був колись центр світу. Тут Прованс, Середземномор’я, тут ми вдома. Сьогодні тут уже не живуть картезіанці, як у словенському Плетер’ї; єдиними монахами, можна було б сказати, якогось вищого (не)щастя, були ми, маленька команда «Інес & Деніз». І люди, як-от Франсуаз Війом або Даніель Жирар з Центру драматургічного письма, що був розташований у Шартрезі, які у спосіб, котрий у теперішньому напливі загальної байдужості є рідкісним, чували над кожною сторінкою, кожною сценою. До того ж ішлося про текст, який вони на рівні мовної традиції (а що у Франції є важливішим за мовну традицію?) могли розуміти лише наполовину. Так само, як і паризька актриса, визначна письменниця, Деніз Бональ.

Коли я в квітні 1997 року почав працювати у Шартрезі над текстом «Інес & Деніз», над монастирем світилася комета. Трьом Царям уже цього було б достатньо, аби повірити, що йдеться про місце якоїсь незвичайної події. Ми, сьогоднішні, знаємо, що комета — не що інше, як шматок криги, який мчить безкраєм. Тому ми її не наслідували, хоча у неповторні миті, які називаємо натхненням, обіцяли саме це. В кінцевому підсумку, шматок криги дійсності перемагає будь-яке натхнення.

Боснія також була натхненням для багатьох і для багато чого. Зараз це натхнення здається переможеним дійсністю, від якої усмішка застигає на вустах. Хвостаті зірки у давнину провіщали дуже різні речі: благу вість, з одного боку, нещастя й війни, з іншого. У Боснії, як я вже казав, по-справжньому не завершена ще жодна війна. Тому й не можна сказати, і драма говорить про цю неможливість, чи ми сьогодні у Боснії, постдейтонській неможливій країні, перебуваємо наприкінці одного чи вже на початку наступного циклу воєн. Як у випадку міфічної змії, яка кусає свій власний хвіст, могло би бути так, що кінець і початок є тим самим. Однак, драма «Інес & Деніз» пропонує ескіз примирення, пов’язаного з дуже давнім сенсом цього слова, який давні греки описали чудесним перетворенням Ериній на Евменід, і це примирення, завдяки тому, що сюрреалісти називали «торжеством об’єктивного випадку» (саме цього, «химерного»), у світі, який драма описує, видається навіть можливим. Але тоді налітає найреальніша дійсність, а це в Боснії завжди було чимось жахливим, і людям, і навіть двом богиням найкраще бути меншими від піщинки. Мініатюрність Мелюзіни — це приблизно стільки доброти, скільки світ ще може стерпіти і якось сховати у надійному місці — у темряві завжди мандруючої скриньки. Крім того, драма «Інес & Деніз» — маленький внесок у опис часів після розпаду соціалістичної утопії, часів, які ми могли б описати як часи назагал «зменшених очікувань». Те, що зі зменшенням очікувань зменшуються і люди у своїй людськості (у людських вимірах), здається, на жаль, ймовірним результатом.

У Провансі, де розташований Шартрез, було би в майбутньому, звісно, природніше, та й краще, писати п’єсу про любов, а не отаку, яка є п’єсою про ненависть і сліди її спустошень на території, яку завжди і знову роблять нещасною. Але, якщо добре подумати, «Інес & Деніз» і є драмою про любов, причому велику, хоча вона в епоху «зменшених очікувань» і ховається у світ Мелюзін та інших дрібних з’яв та істот.

Працювати у Шартрезі і бути з французькими друзями — справжній привілей, а це тому, що серед цього картузіанського мікрокосмосу, який сам по собі є філософією, дуже важко повірити в те, що згадана комета — справді лише шматок криги, який мчить крізь чорноту, глуху чорноту.

Прем’єра «Інес & Деніз» відбулася у Сараєві (де ж іще), 21 жовтня 1997 року, у художній майстерні Національного театру, на березі Міляцки.

Дійові особи:

ІНЕС

ДЕНІЗ

ГОЛУБИ

Телеграф, допотопний

1. Ціммер Фрай!

Кімната в будинку, у боснійській глушині. Перед фотографією молодого чоловіка догорає лампадка.

Тягнучи велику скриню, втомлено входить Деніз. Скриня обклеєна багатьма наліпками, а найбільші з них — ті, що на різних мовах визначають, де верх, а де низ і просять: «Не кантувати!»

ДЕНІЗ: Отже, я приїхала. (Сідає на скриню). Це тут або ніде. (Озирається). Це місце не обіцяє багато щастя. Є хтось? Тут, напевно, багато мишей. Я мишей не боюся. Не так, як людей. (Дивиться перед собою у темряву). Я так втомилася, що найохочіше би зараз одразу впала до ліжка.

Крізь щілину у скрині видно, що її нутрощі освітлюються. Чути зворушливий спів дитини.

Інес сидить у кімнаті, у своєму потертому кріслі.

ДЕНІЗ (легенько стукає по скрині): Не зараз! Хоча найкраще було б...

Музика і світло зникають.

ДЕНІЗ: Я скажу вам усе. Але чому я зараз почуваюся такою невпевненою? Люба пані, я поясню