Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

то вже й лiзе!.. - каже вона. А в са­мої очi - так i смiються, так i грають!

- Дурна ти... хiба що?

- Як що? Он, послинив... ве-е! - та й стала витирати ру­ка­вом щоку.

- Не одкусив же, - смiється Чiпка.

- Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi ви­драла.

- Якби подужала.

- Тодi б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивила­ся, а вiн - на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмар­ку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пи­шнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче га­рячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднi­маючи догори свої похиленi колоски.

Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з йо­го очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала:

- Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

- Нiколи було, - не признається Чiпка, а сам собi поду­мав: чому я її не зустрiчав тут?

- Що ж ти робив? - вона йому.

- Коло хазяйства...

- А в тебе земля ще де є?

- Нi, нема.

- А хата є?

- Є.

- А батько та мати? брати та сестри?

- Одна мати.

- Де ж ти живеш?

- У Пiсках. А ти де?

- Тобi навiщо?

- А ти ж мене питала...

- Нащо ж ти розказував?

- Скажи хоч: як тебе зовуть?

- Так, як хлiб жують...

- Чия ти?

- Батькова та материна...

- Чудна ти!

Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неї.

- Чи ти справдi налагодився мене з'їсти?.. Чого ти ви­трi­щив очi?

- Бо хороша дуже...

Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi – глади­ла ними, вабила...

- Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести...

- Нащо ж ти побила?

- Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! - Та як пи­хор­не його руки своїми, - так Чiпка й клюнув носом у зелену тра­ву. Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.

Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чує, щось гукає: "Галю!.. Галю!.. Галю!.."

Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неї, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.

- Хто то? - питає вiн.

- Не знаю! - промовила вона. - Та як сполохнута пере­пе­л­ка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхає вго­ру, - так вона одскочила вiд його, i - тiльки оком мор­гну­ти - майнула подовж жита.

Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розля­галося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужої руки, що керує човном. Далi та далi, пролинувши через квi­тучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрила­ся за горою... Вiн напружив ноги, наче дога­няв злодiя; мча­вся стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину - i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двоє вiд гребеня того само­го згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, настави­вши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека ози­валася: "Чого ви? Я - ось! Ось-ось - зараз!.. зараз..." - Не­за­ба­ром вона опи­ни­лася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр.

- Ну, тепер же i я знаю, чия ти! - промовив голосно Чiп­ка й весело повернув назад.

Пiсля того - не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнi­ший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його... Щастя йо­го манить до себе, пестить, голубить доброю надiєю; свiт йому любо усмiхається, хоч i бачить вiн у йо­му лиха бага­то, плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хоче­ться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихо­мирити горе...

Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борю­кається острах з надiєю: то надiя подужує острах, то острах - надiю. Оже надiя все-таки зверху! "А може... всьо­го на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку, а багач­ка убогого, та й поберуться..." А страх знову сполохне надiю: "Може, москаль її пановi судовому кохає... не попусти, бо­же! зав'яне, помарнiє свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблек­нуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... - проривається наверх-таки надiя: - щастя, як трясця..." - I очi в його зася­ють радiстю; серце затрепече в грудях вi­льнiше...

З того часу - поле як причарувало його. Перебуде день, два, - та й iде... - "Може, хоч здалека побачу, коли не дове­де­ться побалакати..." - Ходить по полю, з ниви на ни­ву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди. никає, до всього додивляється... - "Отут її вперше забачив... осьдеч­ки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, вид­но, недавно ходила, бо свiжий слiд..." Дививсь - не стя­ми­в­ся й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiль­ки одежа матнається... Чiпка помiтив - бере­гтися стала.

- Ач, утекла!.. - мовить вiн голосно. - Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!!

I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII

ХАЗЯЇН

Ну, а Грицько що?

Грицько - не промах. Як тiльки почув, що дiда в двiр бе­руть: "Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах їздить, го­дi за вiвцями ганяти, - бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати". Подумав, - та тiєї ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, - потяг i Грицько з ними, ски­нувши через плече косу, а за спину - торбину з сухаря­ми, лихеньку свитину та не кра­щi й чоботи.

Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше пере­ходити, люди, яких їм лучалося стрiчати, - все це мало не­звичайний пошиб на парубка. На все те вiн ди­вувався, рота роззявивши.

"Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього