Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

i маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мо­тря молоко глечичок по глечику, складає копiйку до копiєчки. На­стягалася рублiв на кiлька грошей та к рi­здву справила Чi­пцi парубоцьку одежу: купила добру си­ву шапку, червоно­го пояса, чоботи добрi юхтовi. Дякує боговi, що з Чiпки ви­йшли люди...

Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадає до ха­зяйства. Рано встає, пiзно лягає, - та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiє, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе,, на свою працю всю надiю покладає. При­падає до того поля, наче закохався в його... Не тiльки в будень - i в свято...

- Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недi­лю не посидиш дома? - питає Мотря. - Чи ти, бува, не на­глядiв чого там?

- Егеж, наглядiв, - смiється Чiпка: - там така перепелич­ка!

- Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi - помочi...

Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, - тi­ль­ки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обма­залось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрав­ся, пiшов з матiр'ю. Вернулися з церкви, пообiда'ли. На­поїв Чiп­ка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудит­ься. "Хiба пiти? - дума. - Пiду... її не побачу, - на поле налюб­у­юся..."

Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чує - знову той самий голос... Вiн увесь затрусивс­я, а серце - отак заходило!

- Нi, постривай... тепер не так! - прошептав вiн. – те­пер незчуєшся, звiдкiля й лихо складеться!.. - Постояв ще тро­хи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, по­рачкував на голос.

Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав'янок i других польових квi­ток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiт­ним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона си­дiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неї обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фарту­шина того польового добра розстилалась на колiнах. Дi­вчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один ко­лiр до другого, сплiтала докупи, перев'язуючи гнучкими Петровими бато­гами. Одначе робота ця забрала не всi її думки: дiвчина стиха спiвала... Тихенький подихав вiтер, шевелив її не­ве­личкими чорними кучерями, що повиби­вались на ви­сках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журли­ву пiсню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без ли­ха...

- Здорова була! - гукнув їй на саме ухо Чiпка, скрав­шись з-за спини.

Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утi­ка­ти, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, по­хо­пи­ла­ся, знову опустилась на траву й стала обома руками га­рбати й. кидати назад у фартушину польове добро.

- А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? - пита її Чiп­ка.

- Я й тiкати не буду... - перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його свої оксамитнi очi. - О-ох... та й зля­кав же ти мене... хай тобi!

Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого та дзвiнког­о, - так i звився Чiпка. - "А хороша ж яка!.. а люба та ми­ла!.." - промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився - сiв поруч з нею.

- Що це буде? - обiзвався перший, показуючи на недо­плетений вiнок.

- Хiба не бачиш? - вiнок! - аж скрикнула. Знову за­мо­вкли обоє. Вiн схилився бiля неї трохи на лiкоть та ско­са поглядав на її личко, що вiд такої несподiваної, три­воги зашарiлось, здається - пашiло полум'ям. Вона пiдбир­ала квiтки та зв'язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тi­льки буй­нi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з со­бою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми - i легко й мило було ди­хати...

- Се твоє поле? - трохи згодом, якось боязко, спитала во­на Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.

- Моє.

- I хлiб твiй?

- Мiй.

- I то, пiд гаєм, твоє?

- Моє.

- А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй га­рнi квiтки ростуть.

Чiпка не потрапив, що їй одмовити, - та замiсть того уста­вивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.

- Чого ти дивишся на мене? - обiзвалася вона, ски­нув­ши на його погляд. -Дивись, яку моду вигадав... мов з'їсти хо­че...

Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

- Не дивись! - скрикнула вона та й затулила йому очi сво­єю рукою.

Чiпка - сам не свiй... так йому любо, що вона доторкну­лася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою ру­кою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчикпальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квi­тка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмi­ха­ю­чись, уп'яв свої очi.

- Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! - Та взяла справдi й повернулась до його спиною.

Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, - та все-та­ки заглядав в вiчi.

- А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не ди­вись! - Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

"Вий, - думає Чiпка, - бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з то­бою!"

Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вi­нок швидко розсипався; головки од квiток поодлiта­ли; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

- Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! - Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, - сама вже послала йому бi­си­ки очима...

Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, - так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в що­ку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.

- Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! - закричала дiвчина, пручаю­чись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випруча­вши руку, не мазнула його по виду...

Тодi вiн випустив.

- Ну, та й удрала ж, - аж закрутило в носi! - каже вiн, скри­вившись.

- А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дівчи­ну застукав на полi,