Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

рада постійно втручається шляхом передання їх до вищої інстанції: вона забирає з рук звичайних суддів кожну справу, в якій зацікавлена адміністрація, і переносить її до себе. Реєстри ради переповнені такими постановами про передання справ до вищої інстанції. Поступово виняток стає загальним правилом, факт перетворюється на теорію. Якщо не в законах, то в голові тих, хто їх застосовує, утверджується як державний принцип те положення, що всі процеси, в яких криється якийсь публічний інтерес або які випливають з тлумачення якогось адміністративного акту, зовсім не належать до відання звичайних судів, єдине покликання яких — розглядати зіткнення приватних інтересів. Тут ми тільки знайшли формулу: ідея, яка таїться в ній, належить до давнього порядку.

Відтоді більшість суперечливих питань, що виникали з приводу збирання податків, підлягає виключному віданню інтенданта й ради. Те саме стосується поліції, пересування й громадських екіпажів, найвищого шляхового управління, річкового судноплавства тощо; взагалі в адміністративних судах розглядаються всі питання, в яких зацікавлена державна влада.

Інтенданти дуже ретельно дбають про те, аби ця виняткова юрисдикція безперервно розширювалася; вони застерігають генерального контролера й підбурюють раду. Доказ, що його наводить один з цих урядовців для того, щоб домогтися передати справу до вищої інстанції, заслуговує того, аби ми його зберегли. «Звичайні суди.— пише він,— підпорядковані нерухомим правилам, які зобов'язують їх придушувати вчинки, що суперечать законові, але рада завше може порушити закон задля корисної мети».

Дотримуючись цього принципу, інтендант або рада часто-густо перебирає до себе й такі справи, які пов'язані з державною адміністрацією майже невидимими нитками або відкрито й зовсім не пов'язані з нею. Шляхтич, посварившись із сусідом і бувши невдоволеним вироком своїх суддів, вимагає в ради передати справу до вищої інстанції. Інтендант відповідає на зроблений йому запит: «Хоч тут ідеться тільки про приватні права, вести які належить судам, проте Його Величність завше може, коли забажає цього, розглянути самому різні справи, ні перед ким не звітуючи «у своїх мотивах».

Великий простолюдин, якому траплялось порушити порядок будь-яким насильницьким вчинком, звичайно віддається на суд інтенданта або старшини чатової команди як перенесення справи до вищої інстанції. Більшість обурення, що їх викликає дорожнеча хліба, дає привід до передання справи до вищої інстанції. В таких випадках інтендант призначає собі в товариші певну кількість осіб, що мають вчену ступінь — щось на кшталт імпровізованої ради префектури, ним же обраної,— і судить у кримінальному порядку. Серед винесених у такий спосіб вироків я натрапляв на такі, які засуджували людей на каторгу й навіть на смерть. Кримінальні процеси, що їх вели інтенданти, часто траплялися ще наприкінці XVII століття.

Сучасні фахівці в царині адміністративного права запевняють, що ми пішли далеко вперед з часів Революції: «Раніше судова й адміністративна влада була змішаною,— кажуть вони,— згодом їх розділили й кожну з них повернули на своє місце». Аби правильно оцінити поступ, про який тут ідеться, ніколи не слід забувати, що коли, з одного боку, судова влада за давнього порядку постійно виходила за межі своєї царини, то, з іншого,— вона ніколи не наповнювала себе цілком. Той, хто бачить тільки один бік предмета й не бачить другого, має про сам предмет неповне й спотворене уявлення. Судам то дозволяли видавати правила стосовно державної адміністрації, що відверто лежало за межами їхньої компетенції, то забороняли їм розглядати справжні процеси, що означало: їх витісняли з царини, яка належала до їхнього відання. Щоправда, ми прогнали суд з адміністративної сфери, куди давній порядок дозволив йому проникнути в цілком незаконний спосіб; але тимчасом як показано було вище, уряд без угаву вдирався до природної сфери суду, й ми залишили його в ній, буцімто змішання різних гілок влади не становить собою стільки ж небезпеки, з одного боку, як і з другого, й навіть більше, ніж з другого, бо втручання суду в управління тільки шкодить справі, тимчасом як втручання адміністрації в царину суду розбещує людей і розвиває в них водночас схильність до переворотів та холопства.

У числі дев'яти чи десяти конституцій, вироблених у Франції на вічні часи впродовж останніх шістдесяти років, є одна, в якій позитивно висловлено, що жоден агент адміністрації не може переслідуватися у звичайних судах інакше, як з попереднього дозволу з боку уряду. Ця стаття виявилася вигаданою так удало, що при руйнуванні конституції, частину якої вона становила, її турботливо вийняли з руїн і відтоді завше так само турботливо охороняли від зазіхань революцій. Урядовці й далі мають звичку називати привілей, що його їм дарувала ця стаття, одним з великих здобутків 1789 року; але вони помиляються в цьому: річ у тім, що за старої монархії навряд чи з меншою ретельністю, ніж нині, уряд оберігав урядовців від неприємної потреби робити визнання перед судом, наче простим громадянам. Єдина істотна відмінність між обома епохами полягає в такому: до Революції уряд міг прикривати своїх агентів тільки за допомогою виняткових та свавільних заходів, тимчасом як згодом він міг на законних підставах дозволяти їм порушувати закони.

Коли суди давнього порядку порушували справу проти будь-кого з агентів центральної влади, як звичайно з'являлася постанова ради, яка вивільняла звинуваченого з рук судців і ставила його на суд комісарів, призначених радою; тому що,— як пише один тогочасний державний радник,— урядовець, який зазнав би такого нападу, у звичайному суді наштовхнувся б на упередженість з боку суддів, внаслідок чого потерпів би королівський авторитет. Такі передачі справ до вищої інстанції відбувалися не тільки часто, а щоденно; не тільки задля головних агентів уряду, а й задля найдрібніших. Той, хто був пов'язаний бодай найтоншою ниткою з адміністрацією, міг уже нікого не боятися, крім самої адміністрації. Об'їждчик шляхів сполучення, який наглядав за панщиною, притягується до суду за скаргою побитого ним селянина. Рада передає справу до вищої інстанції, а головний інженер у конфіденційному листі до інтенданта пише з цього приводу: «Власне кажучи, об'їждчик заслуговує осуду, та це ще не підстава, щоб надати справі звичайного ходу; адже для управління шляхів сполучення вкрай важливо, аби звичайні суди не розглядали й не приймали скарг на об'їждчиків від селян, які відбувають панщину. Якби такий приклад мав наслідування, то роботи затримувалися б постійними позовами, що їх породжували б ворожість суспільства до цих службовців».

У іншому випадку сам інтендант доповідає генеральному контролеру з приводу одного державного підрядника, який узяв потрібні йому матеріали з поля свого сусіди: «Я не можу досить переконливо доповісти вам, як шкідливо було б для