Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

ми­ли та ви­ти­ра­ли по­суд та ла­яли гос­тя. Ки­ли­на й ба­ба ро­би­ли ро­бо­ту вже че­рез сон. Їх бліді об­лич­чя ста­ли ще блідніши­ми. Сон кло­нив їх го­ло­ви. Вже північ ми­ну­ла, а во­ни все по­ра­лись та при­би­ра­ли, а дру­го­го дня бу­ли по­винні вста­ва­ти удосвіта, пе­редніше за гос­по­дарів, і знов роз­по­чи­на­ти ту са­му вічно незмінну жіно­чу ро­бо­ту, од кот­рої втіка­ли лю­ди од Тер­лецько­го.

3

В той час, як Ба­ла­бу­ха їздив до Олесі та уви­вав­ся ко­ло неї, по се­лах пішла чут­ка, що Они­ся Про­ко­по­вичівна за­ру­чи­лась з Ха­ри­то­ном Мос­са­ковським. Ба­ла­бу­ши­на ма­ти бу­ла на яр­мар­ку в Бо­гус­лаві й при­вез­ла ту чут­ку в Хильки.

- Чи ти знаєш, си­ну, за ко­го по­да­ва­ла руш­ни­ки Ониська Про­ко­по­вичівна? - ска­за­ла ста­ра Ба­ла­бу­ши­ха, приїхав­ши з яр­мар­ку.

- За ко­го, ма­мо? - спи­тав син.

- За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го, ка­ра­пи­шансько­го дя­ка, - ска­за­ла ма­ти.

- За Ха­ри­то­на Мос­са­ковсько­го? За то­го ху­до­го, по­га­но­го? За ту ру­ду че­хо­ню? - крик­нув син.

- За ту че­хо­ню, за ту по­га­ну та­ра­ню, - ска­за­ла ма­ти.

- За дя­ку­са? І во­на да­ла мені гар­бу­за че­рез ту іржа­ву, су­ху че­хо­ню? 3а то­го дур­ня? За то­го дя­ку­са? - крик­нув син.

- Не за дя­ка-бо! Він сьогодні дяк, а мо­же, завт­ра бу­де по­пом на батько­во­му місці, бо йо­го гро­ма­да об­ра­ла за свя­ще­ни­ка на вільша­ницьку па­рафію, - ска­за­ла ма­ти.

- Одкаснулась од ме­не, сту­ден­та, ака­деміста, для то­го ру­до­го дур­ня, ко­то­рий навіть не був в гра­ма­тиці, не тільки що в філо­софії? - ре­пе­ту­вав Ба­ла­бу­ха, підняв­ши ру­ки вго­ру ви­ще од своєї го­ло­ви.

- Потривай, си­ну! Ти не кри­чи й не сердься, - ска­за­ла ма­ти. - Поїдь ти в Київ та поп­ро­си собі в мит­ро­по­ли­та Вільша­ни­цю, - па­рафія ве­ли­ка, по­ля ба­га­то, сіно-ко­су й оком не ски­ну­ти, сінокіс над са­мою Рос­сю, ще й ле­ва­да та­ка здо­ро­ва, що мож­на півсотні возів кар­топлі та ка­пус­ти ви­вез­ти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Їй-бо­гу, си­ну, не гай ча­су, їдь до Києва! Не­хай тоді Ониська по­тан­цює з своєю че­хо­нею ци­ганської ха­лянд­ри. Не­хай ста­рий Про­ко­по­вич дає Ха­ри­то­нові свої Чай­ки, котрі мож­на в мішок уб­га­ти.

- Поїду в Київ! За­раз поїду! Вла­ди­ка дає ака­демістам па­рафії на вибір, - яку хоч ви­би­рай! Оце тобі, Онисько, гар­бу­зи! Дам і тобі гар­бу­за, що бу­деш пам'ята­ти до смерті.

Не дов­го ду­мав­ши, та­ки дру­го­го дня Ба­ла­бу­ха поїхав в Київ, пішов до мит­ро­по­ли­та й по­дав про­шен­ня на Вільша­ни­цю. Тільки що Ба­ла­бу­ха вий­шов од мит­ро­по­ли­та, про­ти йо­го йшов Ха­ритін Мос­са­ковський з вільша­ницьким ти­та­рем та з дво­ма ста­ри­ми па­рафіяна­ми. Мос­са­ковський ски­нув шап­ку, поз­до­ров­кав­ся з Ба­ла­бу­хою й ни­зенько йо­му пок­ло­нивсь, Ба­ла­бу­ха навіть не гля­нув на йо­го.

- Чи па­рафії шу­каєте, Мар­ку Пав­ло­ви­чу? Бо­же по­мо­жи на все доб­ре! - ска­зав Мос­са­ковський до Ба­ла­бу­хи.

- Нехай уже вам бог по­ма­гає, а мені вже поміг: я зай­няв ва­шу Вільша­ни­цю, - ска­зав гор­до Ба­ла­бу­ха й пішов собі ти­хою хо­дою в кон­сис­торію кінча­ти діло.

В Мос­са­ковсько­го та в вільша­ницьких дідів не­на­че вда­рив грім. Во­ни сто­яли й ди­ви­лись слідком за Ба­ла­бу­хою.

- Чи цей па­нич прав­ду ка­же, чи жар­тує? - про­мо­вив ти­тар.

- Мабуть, бре­ше на свою обихідку, - про­мо­вив один дід. - А хто ж йо­го оби­рав в Вільша­ниці за свя­ще­ни­ка?

- Чи по­дав­ся, чи не по­дав­ся він на Вільша­ни­цю, а ми та­ки ходім до вла­ди­ки. Що то нам вла­ди­ка ска­же! - про­мо­вив Мос­са­ковський.

Вони пішли в по­кої до вла­ди­ки. Мос­са­ковський по­дав од се­бе про­шен­ня, а ти­тар дру­ге од гро­ма­ди. Вла­ди­ка про­чи­тав, по­ду­мав та й ка­же:

- Опізнились ви. Я вже од­дав вільша­ницьку па­рафію дру­го­му. Ти вчив­ся в шко­лах? - спи­тав вла­ди­ка в Мос­са­ковсько­го.

- Ні, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во: я вчив­ся вдо­ма в батька та в ка­ра­пи­шансько­го дя­ка: вив­чив час­ло­вець, псал­тир, вмію чи­та­ти апос­то­ла й єван­гелію, знаю доб­ре цер­ков­ний ус­тав, вмію співа­ти на гла­си: й на "Гос­по­ди воз­вах" і на "Бог гос­подь".

- Коли те­бе об­ра­ла гро­ма­да, то я дам тобі мен­шу па­рафію, а ве­ликі па­рафії я даю ака­демістам, - ска­зав мит­ро­по­лит. - Бо­же вас бла­гос­ло­ви! Йдіть собі!

- Коли ж ми, свя­тий вла­ди­ко, во­ли­мо, щоб у нас за свя­ще­ни­ка був та­ки син на­шо­го покійно­го па­нот­ця, царст­во йо­му не­бес­не. Ми Ха­ри­то­на знаємо з ма­лих літ; він зріс на на­ших очах. Гро­ма­дя­ни звик­ли до йо­го. Ми знаємо, що він нас не скрив­дить. По­ми­луй­те й по­жа­луй­те, свя­тий вла­ди­ко! Не­хай та­ки наш Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка, - про­сив ти­тар.

- Не мож­на, ста­рий, не мож­на. Діло зроб­ле­но, а зроб­ле­но­го труд­но пе­реіна­чи­ти, - ска­зав вла­ди­ка.

Громадяни вий­шли од вла­ди­ки ні в сих ні в тих, а Мос­са­ковський сто­яв у при­хожій ні жи­вий ні мерт­вий. Йо­го делікат­не ли­це ста­ло біле, як крей­да. Ти­тар взяв йо­го за ру­ку й вивів надвір.

- А що бу­де­мо ро­би­ти? - спи­тав ти­тар, обер­та­ючись до дідів.

- А те бу­де­мо ро­би­ти, що не пус­ти­мо то­го Ба­ла­бу­хи на па­рафію, от що! - ска­за­ли діди.

В Мос­са­ковсько­го тро­хи од­ляг­ло од сер­ця. Надія вер­ну­лась до йо­го, - надія дос­та­ти па­рафію й не втра­ти­ти Онисі.

Вони сіли на во­зи й поїха­ли на­зад в Вільша­ни­цю оповісти­ти гро­маді за цю подію.

- Не бу­де так, як вла­ди­ка хо­че! Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи на па­рафію. Не­хай бу­де в нас за свя­ще­ни­ка та­ки Ха­ритін, та й годі - го­моніла гро­ма­да, зібрав­шись ко­ло церк­ви. - Пош­ле­мо знов вдру­ге про­шен­ня до вла­ди­ки, а як не доз­во­лить, пош­ле­мо втретє, а та­ки не­хай бу­де так, як гро­ма­да хо­че. Десь вид­рав­ся який­сь Ба­ла­бу­ха, не по­ка­зав очей в Вільша­ни­цю, не по­го­во­рив з гро­ма­дою, а преться до нас на па­рафію. Не пус­ти­мо Ба­ла­бу­хи!

Тим ча­сом як вільша­ницька гро­ма­да гри­ма­ла, та ремст­ву­ва­ла, та ла­го­ди­лась знов по­си­ла­ти ти­та­ря до вла­ди­ки, щас­ли­вий Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся в Хильки.

- Що, си­ну, зіпхнув Ониську з па­рафії? - пер­ша спи­та­ла в Ба­ла­бу­хи ма­ти.

- Зіпхнув! Так і по­ко­ти­лась, як її гар­бу­зи з Хильківської го­ри, аж ку­ря­ва підня­лась, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- От те­пер не­хай знає, як клас­ти в віз та в ки­шені сту­ден­там гар­бу­зи! - ска­за­ла ма­ти. - А ти, си­ну, не гай ча­су, та вби­рай­ся до Тер­лецьких, та ще й сватів бе­ри. Тер­лецькі скупі, хоч і ба­гаті. Тре­ба виб­ра­ти в сва­ти доб­ро­го крутія, щоб вик­ру­тив в їх зай­ву сот­ню кар­бо­ванців.

- Кого ж би то поп­ро­си­ти в сва­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Бери, си­ну, дядька, от­ця Мельхи­се­де­ка та при­хо­пи ще на прис­тяж­ку й тітку. Тітка ціка­ва на язик, та й дядько доб­рий то­рохтій: щось-та­ки та ви­то­рох­тять. Та не­хай доб­ре прип­руть Тер­лецько­го.

Балабуха заб­рав дядька то­рохтія й цо­ко­ту­ху тітку, приб­рав­ся й при­че­пу­рив­ся й поїхав до Тер­лецьких.

Терлецькі, по­ба­чив­ши, що Ба­ла­бу­ха приїхав не сам, а з дядьком та з