Леся Українка - Драматичні поеми, Леся Українка

чесного - за ним пішла,

не боячись неслави й поговору.

 

Юда

(зневажливо)

Не говори мені про те жіноцтво!

Жінки, як ті собаки,- раз погладь,

а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять!

та й руки ще лизатимуть…

 

Прочанин

Ну, добре,

та ж не самі жінки, ба й чоловіки,

як сам ти згадував, були щасливі,

в ногах у нього сидячи.

 

Юда

Мана!

Не царство боже, ні - скоріше пекло

було у тім гурті! Яка там заздрість,

ти й здумати не можеш! Кожен важив

на перше місце побіля Мессії,

на перше, не інакше! І для того

терпів усю зневагу, все приймав.

Учитель мав улюбленців між нами,-

ми, зуби зціпивши, їм догоджали,

щоб приподобитись йому хоч тим.

І я ж, поки ще царства сподівався,

все залюбки терпів, а потім мусив

терпіти й без надії - де б я дівся? -

хоч день і ніч я голову сушив,

як вирватися з того царства глуму,

де не мені народи слугували,

а я служив відметам всіх народів…

І знаєш, діду, що ніхто ніколи

не міг його задовольнить. Якось

він при вечері кинув нам у вічі

такі слова: «Ось, пийте кров мою!

Ось, їжте тіло!» Боже помсти правий!

Чия ж то кров була, як не моя?

Чиє ж було то тіло?! Гіркий сором

гнав кров з мого лиця, я з тіла спав,

як жебрав їм того вина та хліба…

 

Прочанин

Було тобі піти куди хоч в найми,

щоб вирватись од них…

 

Юда

Куди? До кого?

Цікавий знати, хто мене прийняв би!

Голота нас любила, а заможні

не прийняли б за наймита такого,

що був учеником - ба ні, слугою! -

їх ворога.

 

Прочанин

Вже правда - ти попався,

неначе в пастку миш! І як ти жив там!

 

Юда

Либонь, не райське щастя відбивалось

в моїх очах! Учитель те завважив.

Він поглядів понурих не любив.

Він звик, щоб ми, як песики, лагідно

йому дивились в вічі та ловили

його слова. І він мене почав

словами дошкулять. Напроти мене

він байку склав про гостя, що понурий

та нечупарний втисся на весілля

і з соромом був вигнаний. Дедалі

про зрадників почав заводить річ:

чи руку покладу на стіл - він каже:

«Ось зрадницька рука побіля мене»;

чи хліб у страву я вмочу - знов слово:

«Сьогодні зрадник хліб вмочає з нами»,

було, не дивлячись на мене, каже,

мов ненавмисне, але всі навколо

на мене витріщалися одразу,

неначе я одмінок був між ними…

(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)

Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!

(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.)

Нічого в світі я не мав, крім нього,-

хіба ж не мав я права знов зміняти

його на те добро, що я втеряв

з його причини?

 

Прочанин

А як же ти зробив се?

 

Юда

А як би ти зробив?

 

Прочанин

Хіба я знаю?

Я зроду ще не продавав людей.

 

Юда

(з понурим жартом)

Так само продають їх, як і все,

як гуси, як худобу: поторгують

і вдарять по руках. Ти ж думав як?

А потім з рук у руки віддають їх

тому, хто купить. От і все. Не бачив?

 

Прочанин

А як же ти віддав його, як саме?

 

Юда

(зненацька роздратований)

Та що ти, мов суддя, мене питаєш?

Мені вже се обридло!

 

Прочанин

(здвигає плечима)

Річ твоя!

Не хочеш - не кажи. А тільки, знаєш,

погана чутка йде про тебе в людях,

що ніби ти його поцілував,

як зраджував.

 

Юда

(уперто)

І він мене теж зрадив!

 

Прочанин

Цілуючи?

 

Юда

(злісно і вкупі з жалем)

Ні, він мене ніколи

не цілував.

 

Прочанин

А ти його?

 

Юда

(люто)

Гей, діду!

Кажу тобі, доволі вже балачок!

 

Прочанин

(встає)

Коли ти справді отаке плюгавство

вчинив, то краще вже тобі мовчати.

(Лагодиться йти.)

 

Юда

(поспішно)

А може ж, я таки його любив?

А може ж, я хотів з ним попрощатись?

 

Прочанин

(обертається знов до Юди. З крайнім презирством)

Ну, знаєш, Юдо, я тепер кажу:

доволі вже балачок! Бо як правда,

що ти любив його, то те плюгавство

іще мерзенніше. Убий, заріж,

втопи, продай, та хоч без поцілунків!

 

Юда

Я з тебе жартував. Той поцілунок

зовсім холодний був. Я ж мусив якось

признаку дать, котрого з гурту брати.

 

Прочанин

(тремтить від обурення)

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад,

розпарений на сонці, чи холодний -

однаково бридкий!

 

Юда

Тепер я гад?

А хто мене хотів благословляти?

Вода ж моя, либонь, таки цілюща,

бо ти її приймаєш.

 

Прочанин

(раптово одв’язує тикву)

Ось тобі

твоя вода. Волів би на безвідді

пропасти, ніж прийняти щось від тебе!

(Ллє воду назад у кухоль.)

 

Юда

(спиняє його руку)

Ну, діду…

 

Прочанин

(вириває руку, мов опечений дотиком Юди)

Геть від мене, сатано!

(Тиква падає, вода розливається по землі, прочанин дрібною, старечою походою поспішає до стежки.)

Будь проклят!

 

Юда

Не тобі мене клясти,

бо він