Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

діброви,

Повно гамору, розмови

І пісень в чагарнику.

 

Лев, що цар є над звірами,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь світ:

«Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь звірячий рід».

 

Ось ідуть вони юрбами,

Мов на відпуст з корогвами -

Все, що виє, гавка, квака;

Лиш один мов і не чує,

В своїм замку, знай, ночує -

Лис Микита, гайдамака.

 

Ой, недаром він ховаєсь!

Знать, сумління обзиваєсь:

«Кривдив ти звірячий люд!»

Тим часом в своїй столиці

Цар засів поруч цариці,

Щоб творити звірам суд.

 

Перший вийшов Вовк Неситий.

«Царю,- каже,- від Микити

Вже мені хоч пропадать!

Діток моїх б'є, кусає,

А Вовчицю обмовляє

Так, що й сором повідать!

 

А й мене - хіба ж то чесно? -

Як він хитро і облесно

Мало в гріб раз не ввігнав!

Се було ще того разу,

Як я з царського указу

Мировим суддею став.

 

От до мене вбіг Микита:

«Вовче, справа знаменита!

Штири барани ось тут.

Їм лишилася по батьку

Гарна частка поля в спадку,

І на твій здаються суд.

 

Бачиш, почали свариться,

Ані руш їм поділиться -

Геометри в них нема.

Я веду їх в сюю нетру:

Будь їм ти за геометру,-

Праця буде недарма».

 

Втішивсь я - нема що крити.

Бачте, баранів мирити

Дуже я люблю над все:

Як зроблю їм справу в поли,

То вам жаден з них ніколи

Вже рекурсу не внесе.

 

От я швидко збираюся,

З баранами вітаюся -

Хлопці повні, як стручки!

«Ну-бо, хлопці, поспішімо,

На той спорний грунт ходімо!

Маєте пальки, дрючки?»

 

«Все є,- кажуть,- все готове!»

Вийшли в поле Баранове,

Стали мірять - ні, не йде!

Тут замного, там замало,

Вшир не хочуть, вздовж не стало,

Бо тут ліпше, там худе.

 

Далі каже Лис Микита:

«Тут одна лиш стежка бита

Вас до правди заведе.

Вовче, стань на середині,

А з них кождий в сій хвилині

На ріг ниви най іде.

 

Станьте й стійте там спокійно,

Кождий уважай подвійно!

Як я крикну: раз, два, три! -

То з вас кождий без уговку

Якнайшвидше к пану Вовку

Що є сили просто дри!

 

Хто найшвидше дочвалає,

Вовка з місця геть зіпхає,

Матиме найбільшу часть.

Зрозуміли?» - «Зрозуміли!» -

«Ну, ставайте ж, і до ціли

Най вам бог добігти дасть!»

 

Всередині став я радий,

Не доміркувався зради,

А Микита на межи

Аж у собі радість тисне -

Як не гаркне, як не свисне:

«Раз-два-три! А враз біжи!»

 

Ледве крикнув Лис Микита -

Гей, як рушили з копита

Барани у той сам час!

А як збилися докупи,

То, вам наче штири ступи,

В мене гопнули нараз.

 

Штири барани відразу

Мої кості на логазу,

Бачилося, потовкли;

Я лиш зіпнув, закрутився

Та й на землю покотився,

Очі кров'ю заплили.

 

Та прокляті бараниська

Не вважають, що смерть близька,

Що зомлілий я лежу:

Сей рогами звідси пхає,

Той в противний бік штовхає,

Щоб посунути межу.

 

Довго ще так правувались,

Щохвилини розбігались

Та й рогами в мене бух!

А Микита, той собака,

Реготавсь, аж лазив рака,

Що так з мене перли дух.

 

І були б за нюх табаки

Там на вічну ганьбу та́ки

Вовка вбили барани,

Та, дав бог, моя Вовчиця

Там надбігла подивиться,-

Аж тоді втекли вони».

 

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сумную дужу новість,

Вовк цареві голосив,

То цариця хихоталась,

Та й цар, щоб не знявся галас,

Ледве в собі сміх душив.

 

Гектор, Цуцик, неборака,

Став на лапки та й балака:

«Царю, страже наших прав!

Ковбаси я мав шматочок

Та й сховав її в куточок,-

Лис і тую в мене вкрав!»

 

Кіт Мурлика скочив жваво:

«Бач, яке собаче право!

Ковбаса була моя!

Що Лис злодій, я не спорю,

Але ковбасу в ту пору

В ковалихи викрав я!»

 

«Чиста правда, що й казати,-

Рись почав так промовляти,-

Лис Микита злодій є.

Він сумління, честь і віру

За дриглі, горівки міру

Без вагання продає.

 

Таж то нехрист, таж то Юда!

Патріот - у нього злуда!

Хто ж добра б від нього ждав?

Знаю я його натуру!

Він царя б жидам на шкуру

За свинини фунт продав.

 

Заяць ось - душа спасенна,

Як жиє, ні в ніч, ні денно

Зла нікому не хотів.

Ну, пішов він до Микити,

Той, бач, мав його навчити

Тропарів і кондаків.

 

Ой, гірка була наука!

Лис відразу взявсь до бука,-

А прийшли на п'ятий глас,

Він струснув Зайця, мов грушу;

Був би витряс з нього й душу,

Якби я його не спас».

 

Аж ось виступив до трону,

Щоб взять Лиса в оборону,

Стрий його, Борсук Бабай.

«Добре то старі казали:

Жди від ворога похвали!

Що тут наплели, гай, гай!

 

І не сором вам, Неситий,

Власну ганьбу розносити,

Відгрівати давню пліснь?

А ви краще б нагадали,

Як ви з Лисом мандрували,-

То правдива, свіжа піснь.

 

Вірним