Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

свічкою. Кумки приносять більше свічок, приліплюють їх до берегів цебрика, до хліба, до солі на столі, а котрі величенькі, то тицькають їх у руки бадікам і собі по одній лишають.

Бадіки поважніють і тихомиряться. Майстер Никифір уриває роботу, уперізується і теж бере свічечку в руки.

Дяк хреститься, запалює свічку і хрестить нею воду в цебрику і в глинячку, а відтак сідає на лавицю і кладе босі ноги в цебрик. Семениха засвітила свічку від дякової і передає вогонь усім гостям. Світла горять блідим полум’ям, а вітрець виколисує їх на всі боки. Бадіки заслонюють їх долонями перед вітром.

- Семенишко, аби-с держєла свічку скоса та й аби уся скапаласи,- поучає старий сивий бадьо Федір.

- Та й аби-сте гніт не сікали, бо він, щез би, буде радуватиси й кавалічкам,- поправляв Никифір.

Дяк отвирає псалтирю і читає більше за пам’яті: «Блажен муж, іже не йде на світ нечєстий і на путо грішне не стане і на сідало губителів не сєде…»

Семениха приклякає, хреститься і б’є поклони із свічечкою в руці. За нею уклякають усі її гості.

- Ой, господічку любий, та добрий, та солодкий! - приповідає вона і з свічки ока не зводить.

- Господічку наш добрий, та пишний, та файний! - роздалися покірні, просячі голоси.

У Довбушевім зворі виспівують птахи. Чи вони також моляться, чи, навпаки, може, регочуться або проклинають кого, то годі пізнати. Зазуля кує комусь щастя-долю, а комусь недолю-смерть. У кого гріш у ремені, тому долю, а у кого ні, то біду. А Семенисі не кує вона ні сяк, ні так, бо вона її кування не чує. Вона глядить на свічку і уважає, щоб не загасилася, та й усе повторяє: «Скапайси, нечиста сило, скапайси, єк ця свічка скапуєси. Ей божічку, скапайси, нєчиста сила!..»

Свічка скапується, а Семениха від молитвів упріває. Бадіки клячать теж і відмовляють уривками оченаш. Як пролетить яка птаха, то вони дивляться за нею і кивають один на одного головами. Видко, що прив’язують до її лету чимале значення. Але рівночасно забувають, на котрому місці вони урвали оченаш, і тому зачинають знов спочатку. Дяк не впріває, бо ноги держить у воді; він лише що раз, то більше хрипне…

Бадіки утомилися, уже зачинають уставати і стоячи моляться. Куми поховали згарки свічок у пазухи і лицями припали до землі; їм вигідніше так на руках лежати. Одна Семениха молиться навколішках, не вгаває. Її свічка докапує. Дяк дочитує послідню кафтизму захриплим голосом.

- Мньоца с-с-с-ина с-с-с-світого духа, амінь! - у один раз застогнали бадіки.

То Семенишина свічка скапалася до послідку.

Тиша…

- Скапавси нетрудний! - крикнула, гей спросоння, Семениха.

- Скапавси нетрудний! - повторили радісно гості.

Знову тиша…

Никифір бере сокиру в руки і йде ід вуглові. Він розперізується назад, шепоче свою тайну примівку, закусує зуби, підносить сокиру і гатить нею з усієї сили у вирубаний замок підвалини. Бадіки й кумки уважно дивляться на його незвичайну роботу.

- Чули-сте, єк задудніло? - питає, віддихаючи, Никифір.

- Чули-сми, бігме, чули-сми,- відповідають бадіки й жінки.

- То я його так зарубав, що мні ме тємити!

- Зарубали-сте нетрудного? - допитується ще Семениха.

- Зарубав нетрудного! - одвічає гордо майстер.

- Зарубав го навіки-вічні, амінь! - потверджають бадіки.

Семениха виймає з-під стола цебрик з водою і приносить ід підвалинам. Дяк бризкає тою водою замки підвалин на всіх чотирьох углах.

Никифір вмить позакладав поперечні підвалини в подовжні і збив їх кілками та й перехрестився, а за ним Семениха й усі її гості.

 

 

Всі посідали за стіл. Семениха з помічницями-кумками поприносили миски з начинкою, з помащеними голубцями й свекляним борщем.

- Вінчюю вас, Семенишко, шєстєм, здоровлєм на многа літ!- приговорює утомлений дяк.

- Дай вам боже, Семенишко, легкого прожитку в новій хаті!- бажають бадіки.

- Аби-с, любко-кумко, мала хліба та й до хліба, та й аби ті господь боронив від нечистої сили, дух сьвітий при нас! - приязно приговорюють кумки одна наперед одної.

- Дєковать вам, любєтка, файно за добре слово та й за вашу ласку, що помогли-сте скараскатиси, дух світий з нами, щєзника. То так ми тепер легко, єк бих си на світ народила!

- Чей біг дасть, шо тепер він вже не навернеси, ця земля чєста, та й хата буде чєста, та й, аді, й ти, кумко, чєста! - потішають бадіки.

Семениха частує горівкою насамперед дяка, а відтак за рядом усіх гостей.

- Ану-ко, досігайте, душко, ану, так, єк дома, ану, будьте ласкаві! - припрошує вона кожного зокрема, а найдужче вже принукує кумки-помічниці, що за кождим куснем утирають і запишнюють губи.

- А вам, пані реєнтий, аби господь на діточках відплатив, шо-сте мні так, єк на світ народили.

Дяк наливає собі горівки і «вінчує» другий раз Семенисі…

- Ви тепер не пантруйте нас,- говрить він,- але дєкуйте богові, шо-сте збулиси нещєстя. Ми самі упораємоси з божим даром. Нівроку, стів не порожний, харчу ласка божя.

- Хіба би хто бога гнівив, єкби пішов голоден,- каже Никифір.

- Не заходьси, кумко-любко, але сідай і ти з нами! Доста ті вже намучило та й накарнувало! Аді, обі-сми разом дівочили, а ти єк сухариця протів мене. Єк би-с із того світа прийшла.

Семениха сідає на краю тертиці і підпирає рукою бороду.

- Ци ж не було від чого, любєтка, знидіти та й зчорніти? То п’єть рік, єк один, карнувало мні та й карнувало!

- П’єть рік, то не п’єть день! Камінь подовбав би си за тілький чєс! - жалують гості.

- То так мні мучило, шо-сми не знала, шо роблю, та й куда ходжу!

- А казав-сми покійничькови Семенови: не клади на тім місци хату, бо то місце нечєсте,- поважно пригадує собі старий бадьо Федір.

- Ей, згадував покійничок, водно згадував та й каївси, шо ті не послухав, Федірку-душко. Таки зараз першої ночі зачєло шос на поді мотлошитиси та гуркотіти, єк би фіров тарахкотів. Відтак єк пішло нам з Петрової днини, та й на сегоднішний день. Насамперед упала на нас та