Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

А ненька буде собі сивий волос вимикати, буде радуватиси: «Ото-сми си потіхи діждала, ото раз внучьку маю!»

А я буду розповідати: «Казала-с мені, ненько, абих пана слухала, абих си мештерьила! А я його слухала і вдень і вночьи».

А дьидик ме кричьити: «Абих ті не видів, не ввакайси в хату!»

А я буду йому руки цулувати: «Я, дьидику, тілько винна, шо-сми на симбрилю у місто пішла, шо-сми служила та й вас годувала. А йик сми-си доробила, то мні пан відправив. То я до вас прийшла у гості».

А потому ненька за кіски мене буде тримати, а дьидик буде за ніжки внучьку брати та й ме мні бити, душі надслухати.

А я буду проситиси.

А потому піду собі глібокого плеса шукати.

Та й буде по всему…

Така погідна днина, що поліг на царинках у очах схне. Край Довбушевого звору, на маленькій трикутній поляночці, не заяці скублять траву, а стара Семениха кладе хату. Поверх десять ковбків різної величини лежать розкинені попри саму гущавину. Тому, що вони в неладі розкинені, значно, що лише на короткий час. Із них будуть незабаром крокви, платви, кізли і сволоки. На них піде в’язка старих драниць, що стоять окремо, приперті до корча.

Середина полянки вирізана, мов тік, а сира глина із вирівняного місця розсипалася всуміш із камінням долів аж до сам камеральний окіп. Чотири підкотини вже закопані і вже двигають на собі підвалини, що їх майстер Никифір обтесав, а на краях поробив їм замки, тільки ще не позакладав одні в другі і не збив кілками.

Серед зазначеного під хату місця стоїть на прикольнях накритий скатертю стіл із чотирьох старих опівків, які майстер призначив на стелину. Довкола стола йдуть тертиці, що краще виглядають, чим лавиці у найпершого багача. Їх роздобула Семениха на двері до нової хати. З того боку, де прийдуть колись у новій хаті образи, стоїть під столом цебрик з водою; на столі три бохонці чорного хліба один на другім, а побіч гуска солі, фляшка з таким, як вода, напитком і груба лойова свічка.

Скрізь на полянці біліються тріски із обструганого матеріалу. На підвалинах сидить вигідно, мов на конях-верхівцях, гурток бадіків, старих і молодих. Усі вони живо з собою розмовляють про будову хати. Одні пригадують собі, як вони свої хатки ставляли, як матеріал роздобували і як затривкі їх хатки. Другі, що не знають, скільки воно стоїть труду класти нову хату, бо мешкають на дідизнині, звертають свою увагу на Семенишину розпочату будівлю і на матеріал. Дехто відмірює кроками просторінь, що її займили підвалини, і укладає наперед будучий вигляд хижі. Дехто підходить ід стежці і виглядає когось-то, бо прикладає руку на чоло, вибалушує очі і перебігає зором усю довгу, просту, як лінія, стежку, що її на приказ фервальтера прорубали люди на двадцяте поліно.

- А шо, не видко, не йде? - питаються декотрі з-проміж бадіків.

- Видит ми си, шо то він справивси суди з Олійкової царинки, бо шос під пахов, отік савтиря,- відповідає визираючий бадіка.

- Реєнтий завше тєгне ноги за собою, єк бервена,- пожартував дехто.

- Бо хавтури залізли йому в ноги; най би я так блавучив, то бих дранки на собі не мав,- злобно прикинув хтось із гурту.

Інколи прилучається до бесіди і майстер Никифір, що розперезаний обтісує грубі кілки на підвалини.

Недалечко під корчем ліщини горить ватра і смажить почорніле листя на ліщині. На грані розміщені горшки-варінники. Той, що з голубцями, то сипить; той, що з начинкою, то піщить-піворить і від часу до часу із самого дна викидає пару. А свекляний борщ кипить та й вихоплюється з-під покришки і ллється на грань, начеб посвячувався за решту й хотів загасити пекучий жар вугля.

Семениха сидить на скорчених під себе ногах і прикладає до ватри трісок і пантрує, аби горшки не позбігали, бо то її праця у них вариться. Масть - то у неї найдорожча річ; аж з міста принесла, бо в селі не б’ють олію. Але коло неї пораються ще інші челядини, її кумки та при́язні кревнячки. Вони сучуть із воску свічки та й розводять при тім таку займаючу бесіду, що Семениха не годна втерпіти, аби не заговорилася. Тоді забуває вона заколотити олій, і він пригорає до дна глиняної ринки та й заносить пригаром. Декотрий бадіка витягає із дзьобні люльку, витрясає з неї «мачку», пережмакує її в устах, накладає знов у люльку і підходить до ватри за вугликом. Кумки, що сучуть з клоччя гноти і обліплюють їх притопленим, м’яким воском, не зволяють бадіці переходити попід гноти.

- Хочеш, душко, піти землю гризти? - говорять вони поважно.

Бадіка пригадує собі, що воно попід свічки не годиться переходити, бо янгели за те сердяться, і обминає розставлене мотуззя та й заходить ід ватрі із другого боку. Але якраз із того боку лихий приступ, бо туди про́дув заносить дим просто йому в очі. Він «відводить» дим руками в іншу сторону, напівжартома говорячи: «Туди баба діти водила, туди!» Семениха вибирає найкращий, жаркий вуглик і подає на долоні бадіці. Так «грешно» поводиться тільки газдиня супротив гостей. Вона ж під осінь, чей біг дасть, буде газдинею у своїй хатці. Сьогодні в неї вже основини нової хижі на пустому, дикому клину, на поконеччю села, край Довбушевого звору.

Надходить дяк із псалтирею. Всі вітаються з ним сердечно і облесно і не дорікають йому в очі за те, що припізнився. Семениха дякує йому красно, що прийшов, не гордувався, та й веде його за «стіл» на перше місце.

- Тут буде моя голова лежєти, єк біг дасть, шо вмру в своїй хатці, тут най тепер голова сідає,- припрошує вона його гостинно.

Дяк кладе псалтирю на стіл, скидає з себе байбарак і капелюх та й роззуває чоботи. Бадіки приглядаються його капелюхові з коротенькими крисами і чоботям з довгими халявами та й угадують один навперед другого, що воно могло би коштувати. То все дістав дяк «в дарунку» від панотця за те, що обходить добре коні-брикарі.

Семениха присуває цебрик з-під стола ближче ід дякові, кладе на стіл новісінький глинячок з водою і з приліпленою